Петро Савич жив сам на краю села, там, де закінчувалася вулиця й починався ліс. Його хата стояла трохи осторонь, стара, дерев’яна, темна від часу, але ще міцна. У дворі — колодязь, сарай із дровами, стара груша й лавка біля ґанку, на якій він сидів у теплі вечори й дивився на дорогу.
Родичі в нього були. Племінник у місті, племінниця в райцентрі, якийсь двоюрідний онук, що торгував технікою й любив говорити про „сімейне майно”. Але за десять років ніхто не приїхав спитати, чи живий старий, чи має хліб, чи не замерзає взимку.
Петро Савич спершу чекав. Особливо на свята. Дивився на хвіртку, прислухався до машин на дорозі. Потім перестав. Не тому, що стало байдуже. Просто серце теж уміє зачиняти двері.
А приходив до нього Назар.
Назарові було чотирнадцять. Жив через дві хати з мамою, бабусею й двома молодшими сестрами. Батько давно поїхав і не повернувся. Хлопець був худий, у куртці, з якої виріс ще торік, але з очима серйозними, як у дорослого.
Першого разу він постукав у хвіртку восени.
— Діду Петре, я вам води принесу.
— Та я ще сам дійду.
— А мені неважко.
Він приніс два відра. Потім прийшов наступного дня. Потім ще. Носив воду, колов дрова, чистив сніг, лагодив хвіртку, бігав до магазину по хліб і ліки. Грошей не брав.
— Я ж не наймит, — казав він. — Я просто допомагаю.
Петро Савич став чекати його кроків більше, ніж будь-яких родичів. Вони сиділи на ґанку, пили чай із сушеною м’ятою. Старий розповідав про молодість, про роботу на лісозаготівлі, про дружину, яка померла рано, і дитину, що не вижила після пологів.
— Ти, Назаре, серцем чуєш, — казав він.
— Я нічого такого не роблю.
— Найважливіше завжди здається „нічого такого”.
Коли здоров’я Петра Савича почало різко слабнути, фельдшерка сказала:
— Вам би рідним повідомити.
Старий посміхнувся.
— Рідних повідомляють, коли вони рідні.
Він попросив привезти нотаріуса. Жінка з райцентру приїхала наступного ранку, розклала папери на кухонному столі й довго перепитувала:
— Ви точно розумієте, що заповідаєте будинок, землю й заощадження неповнолітньому сусідському хлопцю?
— Розумію.
— Родичі можуть оскаржувати.
— Нехай. У них буде нагода пояснити, де вони були ці десять років.
За місяць Петро Савич помер уві сні. Назар прийшов зранку з хлібом і знайшов його вже холодним. Він не кликав одразу. Сів на край стільця біля ліжка й плакав мовчки, тримаючи старого за руку.
Похорон організувало село. Чоловіки викопали могилу. Жінки принесли поминальні страви. Назар стояв біля труни, як рідний.
Родичі не приїхали.
Зате з’явилися після заповіту.
Племінник кричав, що старого „обкрутили”. Племінниця плакала перед людьми, що „кров не вода”. Двоюрідний онук уже питав, скільки коштує ділянка біля лісу.
Справу подали до суду.
Там родичі говорили багато. Про права. Про кров. Про те, що Назар „чужий”. А потім виступили сусіди. Фельдшерка підтвердила, що Петро Савич був при ясному розумі. Продавчиня розповіла, хто купував йому ліки. Сусід показав фото, де Назар узимку чистить стежку до хати.
Нотаріус зачитала записку, яку старий попросив долучити до заповіту:
„Хату залишаю не чужій дитині. Хату залишаю тому, хто не дав мені померти чужим.”
Суд залишив заповіт чинним.
Назар не продав дім. Коли став повнолітнім, перекрив дах, пофарбував вікна, посадив біля ґанку яблуню. На лавці вирізав маленькими літерами: „Петро Савич”.
Родичі ще довго казали, що втратили спадщину.
Але вони помилялися.
Вони втратили старого ще тоді, коли перестали приходити до нього живого.
