Одинадцять років Мирослава Ковтун ділила ліжко з чоловіком, який засинав, повернувшись до неї спиною. Тарас працював майстром на СТО біля Сихівського ринку, приходив пізно, пах бензином і втомою, і кожну дрібницю вмів перетворити на привід для сварки. Не бив. Просто вимикав себе — на день, на два, іноді на тиждень мовчав так, що навіть кіт обходив кухню десятою дорогою.
Того вечора в кінці листопада вона розігрівала борщ, який він не з'їв учора, і сказала — тихо, без докору, — що батько дзвонив, кликав на дев'яносто років до Стрия, і треба б хоч раз поїхати всією сім'єю.
— Ти взагалі мене чуєш, коли я говорю про твою рідню? — відрізав він, не піднімаючи очей від телефону. — Мені й тут проблем вистачає.
— А коли ти перестанеш воювати з усім світом, Тарасе? Я вже втомилася бути громовідводом.
Він грюкнув дверима спальні. Вона лишилася на кухні, дивилась, як борщ береться плівкою в каструлі, і вимкнула плиту тільки тому, що запахло горілим.
Спати лягли, не побажавши одне одному добраніч. Вранці Мирослава не встала о шостій, як завжди. Тарас постукав у двері ванної, потім у спальню — і побачив, що вона так і лежить, обличчям до вікна, з якого сіялося сіре передранкове світло.
Швидка приїхала за дванадцять хвилин. Лікарка сказала — тромб, уві сні, миттєво, нічого не можна було зробити. Тарас стояв у коридорі під'їзду в самих шкарпетках на холодному кахлі і не міг згадати, коли востаннє казав дружині, що любить її.
Похорон організовувала її сестра Оксана — сама, бо Тарас лише сидів на табуретці в кухні й дивився в стіну. На дев'ятий день до нього прийшла сусідка баба Стефа, яка тримала голубів на даху і, за чутками селища, знала більше за будь-кого живого.
— Чого сидиш, як пень, хлопче? — спитала вона, ставлячи на стіл банку з медом, бо прийшла не з порожніми руками.
Він розповів усе: про сварку через дзвінок батька, про грюкнуті двері, про те, що останнє слово, яке чула від нього дружина, було "проблем вистачає".
— Ти думаєш, зачекає воно, це "вибач"? — спитала баба Стефа, дивлячись просто в нього. — А варта була та сварка тієї тиші, що тепер маєш?
— Ні, — відповів він, і голос зламався так, як не ламався навіть на похороні. — Я б віддав усе, що маю, гараж, машину, все — лиш би ще одну хвилину з нею.
Баба Стефа обтрусила спідницю й підвелася.
— А мед їж, поки не зацукрувався, — сказала вона і причинила за собою двері.
Тарас лишився за столом сам. Наступного дня він не пішов на СТО — узяв відпустку за свій рахунок, сорок дві тисячі гривень боргу за автомобільними запчастинами хай почекає. Дістав з шафи старий програвач Мирослави, той самий, що вона роками просила полагодити, а він відкладав. Розібрав дроти, замінив голку, знайдену в коробці з інструментами, поставив платівку — Квітку Цісик, яку Мирослава любила крутити на неділю.
Кухня наповнилась хрипким, теплим голосом, і Тарас сидів на її стільці, поки платівка не дограла до кінця і голка не почала бити по останній борозенці — тук, тук, тук.
Він зателефонував Оксані. Сказав, що хоче, аби материн — тобто вже її — золотий перстень з бірюзою, який Мирослава носила щодня і зняла лише в лікарні, поїхав до Стрия, до дев'яносторічного тестя, якого вона так і не встигла привезти в гості. Хай носить онука, найменша, яку назвали на честь бабусі.
Перстень він потримав у долоні перед тим, як покласти в коробку для пересилання, — важкий, теплий від його власної руки, з бірюзою, стертою по краю від щоденного носіння. Загорнув у Мирославин носовичок, зав'язав коробку мотузкою і поставив на стіл, поруч із банкою меду від баби Стефи.
Платівка все ще крутилася вхолосту, і голка все ще стукала об край — тук, тук, тук, — коли він вимкнув світло на кухні й пішов лягати сам.
