Пес на прізвисько Байкал
У чернігівській пожежній частині №3 усі знали: де Тарас Ковальчук, там і Байкал. Кличку псу дав ще попередній начальник караулу — за темну шерсть, що відливала смолою навіть під сонцем. Байкал був не просто службовим собакою пошуково-рятувального загону. Він був тим, хто зустрічав Тараса на порозі частини о шостій ранку і тим, хто засинав біля його ліжка після нічного виїзду.
Чотирнадцять днів тому вони разом лізли в палаючий склад будматеріалів на околиці міста. Балка впала за секунду до того, як обоє встигли вискочити. Тарасові пощастило — забите плече і опік на передпліччі. Байкалу — ні. Передню лапу роздробило, ще й ребра постраждали від диму та тиску.
У ветеринарній клініці на вулиці Реконструкції — тій, що біля автовокзалу, — Тараса того вечора випровадили силою. Медсестра, молода дівчина з клінічною картою в руках, буквально стала в дверях:
— Йдіть додому, Тарасе Олеговичу. Він під наркозом, він вас навіть не почує.
— А раптом прокинеться.
— Тоді я вам зателефоную. Обіцяю.
Він не спав тієї ночі. Лежав, дивився в стелю сімнадцятиповерхівки на Циганівці, слухав, як десь унизу тарахкотить трамвай, і рахував години до ранку.
Наступні два тижні перетворилися на одну довгу низку дзвінків. «Коли можна забрати Байкала?» — питав Тарас щоразу, коли на екрані висвічувався номер клініки. «Ще не сьогодні», — відповідали йому. Ця фраза, повторена разів двадцять, вимотувала більше за будь-яку пожежу.
У частині все залишилося так, як було при Байкалові. Його лежанку — стару, картату, з відірваним кутом — ніхто не чіпав. Миска для води стояла на своєму місці біля вхідних дверей караульного приміщення, хоча наливати туди вже не було кому. Гумовий м'яч, пожований з одного боку, так і лежав під шафкою з номером сім — шафкою Тараса.
— Дивно без нього, — сказав якось Руслан Бондаренко, наймолодший в екіпажі, розливаючи чай на кухні. — Навіть тихіше якось стало.
Ніхто йому не заперечив.
Коли дозволяли візити, Тарас їхав. Іноді бачив покращення — Байкал піднімав голову, стукав хвостом по підстилці, і тоді Тарас виходив із клініки майже щасливим. Але були й важчі дні. На десятий день Олена Мирославівна, ветеринарка, зустріла його не в кабінеті, а просто в коридорі, і сказала прямо:
— Кістка зрослася криво. Можливо, доведеться ламати й ставити наново. Якщо так — це ще мінімум місяць.
Тарас тоді сів на холодний кахель просто в коридорі, обхопивши коліна, і не міг вимовити ні слова хвилин зо три. Увечері він передзвонив у клініку тричі поспіль, аби почути, що рентген завтрашній усе покаже точніше. Наступного ранку зателефонували самі: кістка все ж лягла правильно, повторна операція не знадобиться. Полегшення було таке різке, що в нього затремтіли руки, коли він набирав номер Руслана — розповісти.
Ближче до кінця другого тижня голос Олени Мирославівни в слухавці почав звучати якось інакше — обережніше, ніж завжди.
— Їсть добре. Рана затягується. Почав обережно наступати на лапу.
— То коли забирати? — Тарас уже тримав куртку в руках.
— Ще трохи, — вона не сказала більше нічого конкретного.
Тарас перепитав ще раз, чи все гаразд, і в паузі перед відповіддю йому вчулося щось не те — ніби вона підбирала слова обережніше, ніж того вимагала звичайна довідка про стан лапи. Списав це на втому лікарки: за зміну в неї таких дзвінків, мабуть, десятки.
Причина мовчання була проста: двоє його колег, Руслан і командир відділення Андрій Гриценко, домовилися з клінікою про дещо своє. Порадившись, вони вирішили, що після всього пережитого Тарас заслуговує на те, щоб зустріти Байкала не в холодному коридорі ветлікарні, а тут, на подвір'ї частини. Домовились на середу, на третю годину дня, і подбали, щоб Тарас у цей час опинився надворі — нібито перевіряв шланги на пожежній машині.
Він нічого не підозрював — лише подумав мимохідь, що Гриценко сьогодні якось надто уважно розпитував про графік огляду. Сидів на лавці біля воріт бокса, крутив у руках недопиту пляшку мінералки, дивився, як голуби никаються біля сміттєвого бака навпроти. І тут помітив жінку в білому халаті, яка йшла з боку вулиці. За мить погляд опустився нижче — і поряд із нею, на повідку, ступав чорний пес із товстою білою пов'язкою на передній лапі.
Пляшка випала з рук.
Байкал зупинився теж. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного через двір, забризканий вересневим дощем. Пес виглядав втомленим, шерсть трохи потьмяніла, але хвіст почав рухатися сам по собі, ще до того, як тіло встигло зреагувати.
— Байкале… — голос зірвався. — Ти ж мій.
Собака зробив крок уперед. Хотів побігти, це було видно за нахилом тіла, але хвора лапа не дозволяла — він переступав обережно, беріг її, і Олена Мирославівна тримала повідок вільно, не тягнучи.
Тарас уже підводився з лавки. Дивитися, як поранений пес долає весь двір сам, поки він сидить — цього він точно не міг.
— Тихо, тихо, я йду.
Ветеринарка відпустила повідок. Обидва рушили назустріч — Байкал так швидко, як тільки могла нести його лапа, Тарас майже бігом. За кілька кроків він упав на коліна прямо в мокру бруківку і розкрив руки.
Пес врізався в нього грудьми.
Тарас обійняв його за шию й плечі, оминаючи пов'язки, а Байкал тицявся мордою йому в куртку, наче хотів залізти всередину. Хвіст молотив по землі без зупинки. Чотирнадцять днів дзвінків, порожньої миски й лежанки без господаря розчинилися в цих кількох секундах на мокрій бруківці.
— Прийшов… прийшов до тебе.
Олена Мирославівна залишилася стояти віддалік, Руслан, який знімав усе на телефон, теж тримав дистанцію.
Коли Тарас відсторонився, він узяв морду пса в долоні й подивився йому в очі.
— Я чекав на тебе. Довго чекав.
Байкал притиснувся вперед знову, наче не вірив, що можна відпускати.
Того ж вечора, у чергового приміщенні, коли Тарас діставав з кишені квитанцію з клініки — сорок дві тисячі гривень, з яких половину вже перерахував профспілковий фонд частини, — він відклав папірець на шафку номер сім і сів на підлогу поруч із лежанкою. Байкал, важко видихнувши, підповз ближче й поклав морду йому на коліно.
— Лежи, — сказав Тарас тихо, поклавши долоню псу на загривок. — Тепер тільки лежати й одужувати.
Байкал заплющив очі.
