— Ти ж пішов від мене до молодої бухгалтерки. Чого повернувся? — запитала Валентина, не запрошуючи колишнього чоловіка до хати. — Почув, що за мою землю дають три мільйони?
Микола переступив із ноги на ногу.
— Я прийшов не через землю.
— Тоді навіщо перед дзвінком ти телефонував рієлтору?
Валентина прожила з ним тридцять один рік. Вони мешкали у двокімнатній квартирі в Черкасах. Вона працювала диспетчеркою в комунальному підприємстві, Микола керував бригадою на меблевій фабриці.
Їхній син давно жив у Польщі. Приїздив рідко, але телефонував щонеділі.
Валентина завжди мріяла про невеликий будинок у селі. Хотіла посадити малину, смородину та старі сорти троянд, які вирощувала її бабуся.
Микола спочатку обіцяв, що вони куплять землю після весілля сина.
Потім — після ремонту квартири.
Пізніше — після того, як він змінить автомобіль.
Коли Валентина показувала йому оголошення, він навіть не відкладав телефон.
— Навіщо тобі та земля? Щоб я на старість сапав грядки?
— Я не прошу тебе сапати.
— А хто тоді буде? Ти два відра піднімеш і тиждень спину згадуватимеш.
Останнього року шлюбу він став особливо прискіпливим. То вечеря не така, то Валентина одягається „по-бабськи”, то в інших жінок більше життєвої енергії.
Одного вечора він сам зізнався, що має іншу.
Інна працювала бухгалтеркою на фабриці. Їй було тридцять п’ять. Вона водила яскраву машину, бігала марафони й називала Миколу „справжнім чоловіком”.
— З нею я відчуваю, що ще чогось вартий, — сказав він.
— А зі мною?
— Ти дивишся на мене так, ніби все вже знаєш.
— Бо я справді все знаю. Навіть те, що ти зараз скажеш далі.
За два тижні він переїхав.
Після розлучення Валентина не стала ділити з ним стару квартиру. Взяла свою частину грошима й купила занедбану садибу в селі неподалік Канева.
Будинок мав одну цілу кімнату, піч із тріщиною та дах, який протікав у трьох місцях. У дворі росли бур’яни вище пояса.
Сусід Андрій Степанович сказав:
— Вам тут роботи на десять років.
— Значить, не буде часу сумувати.
Першу весну Валентина висадила двісті кущів малини. Половина не прижилася. Друга половина дала врожай, якого вистачило лише на кілька десятків банок варення.
Але люди почали приїжджати.
Спочатку знайомі з Черкас. Потім сім’ї з дітьми. Валентина дозволяла збирати ягоди самостійно, варила чай із трав і продавала саджанці.
Згодом вона облаштувала маленьку оранжерею та почала вирощувати троянди. Допомагала їй Люба, жінка із сусідньої вулиці, яка втратила роботу в магазині.
Через три роки господарство стало відомим у районі. Одного дня приїхали представники великої компанії. Поруч планували туристичний комплекс, а Валентинина ділянка була потрібна для під’їзної дороги.
Запропонували майже три мільйони гривень.
Вона попросила час подумати.
Новина швидко розійшлася селом. А ще швидше дійшла до Миколи.
Він приїхав у неділю, коли Валентина підв’язувала троянди.
Інна його покинула. Виявилося, що вона втомилася оплачувати його кредити й слухати розповіді про те, яким успішним він був раніше.
Сам Микола звільнився з фабрики після конфлікту з новим керівником.
— Валю, я багато думав.
— Чомусь усі чоловіки починають багато думати, коли їм стає ніде жити.
— Я не прошуся жити. Я хочу виправити те, що зруйнував.
— А рієлторові навіщо телефонував?
Микола помовчав.
— Хотів дізнатися, чи справжня сума.
— Справжня.
Його очі на мить пожвавішали.
— Тоді треба продавати. Купимо будинок біля міста. Решту покладемо на депозит. Синові допоможемо.
— Ми?
— Ми ж можемо знову бути разом.
Валентина зняла рукавички.
— Ти не хотів зі мною будинку, коли в мене не було грошей. Тепер хочеш будинок, бо думаєш, що гроші з’являться.
— Я змінився.
— Ні. Змінилися мої обставини.
Вона вже відмовила компанії. Разом із місцевою громадою вони домовилися перенести дорогу. Частину саду Валентина вирішила передати під навчальну ділянку для жінок, які хотіли почати власну справу.
— Ти відмовилася від трьох мільйонів? — Микола ледь не підвищив голос.
— Відмовилася.
— Це безглуздо!
— От бачиш. Ти знову прийшов пояснювати мені, що мої рішення безглузді.
Він опустив голову.
— Валю, мені справді нікуди йти.
Валентина вказала на автобусну зупинку за поворотом.
— О четвертій буде маршрутка до Черкас.
— І це все?
Вона подивилася на кущі троянд. Колись Микола казав, що вони не переживуть першої зими. Тепер вони цвіли вздовж усього паркану.
— Ні. Ще можеш узяти банку малинового варення. Воно безкоштовне.
Коли автобус забрав Миколу, Валентина зачинила хвіртку.
Андрій Степанович, який усе бачив зі свого подвір’я, запитав:
— Не шкода?
Вона вдихнула запах троянд.
— Шкода тільки років, коли я чекала, що він дозволить мені жити.
