Я поховала чоловіка дев’ять днів тому, коли син поставив три клітки просто біля його портрета й сказав:
— Мам, ти подивишся за тваринами.
Не попросив. Не обійняв. Не запитав, чи я взагалі спала після похорону. Просто заніс у вітальню клітку з папугами, переноску з котом і коробку з білим кроликом, ніби я була не вдова, а безкоштовна перетримка.
Моя невістка Марина поставила пакет із кормом на крісло, де ще місяць тому сидів мій Степан. Саме там він пив чай маленькими ковтками, коли вже не міг нормально тримати чашку.
— Інструкції в пакеті, — сказала вона. — Ми завтра їдемо до Туреччини. На два тижні.
— Я поховала чоловіка дев’ять днів тому, — прошепотіла я.
Марина зітхнула.
— У всіх проблеми, Лідіє Павлівно.
Син Олег навіть не підняв очей від телефону.
— Мам, ти ж усе одно сама. Буде чим зайнятися.
І тоді в мені щось обірвалося. Не голосно. Не з істерикою. Просто тихо, наче хтось нарешті вимкнув у мені кнопку „терпіти”.
Сорок років я була для всіх зручною. Готувала, сиділа з онуком, позичала гроші, купувала продукти, приймала їх у себе, коли вони сварилися, платила їхні борги, коли Олег „тимчасово не міг”. Коли Марина народила, я два місяці спала на старому дивані в їхній кухні, щоб варити супи й прасувати пелюшки. Коли Степан захворів, я продала мамині сережки, щоб оплатити ліки.
На похороні Олег нахилився до мене й тихо спитав:
— Мам, а ти вже думала, що буде з будинком?
У мене ще земля з кладовища була на підборах.
Того вечора я усміхнулася.
— Добре, синку. Залишайте.
Вони поїхали задоволені. Вони не знали, що я вже все вирішила.
За три тижні до смерті Степан узяв мене за руку й сказав:
— Лідо, не дай їм зробити з тебе прислугу при нашому домі. Ти ще жива.
Я тоді плакала й казала, що без нього нічого не зможу. А він тільки повторив:
— Зможеш. Тільки не попереджай їх про кожен свій крок.
Юрист підготував документи. Будинок, який Олег давно називав „родинним”, хоча ніколи не платив за ремонт, мав бути проданий через нотаріальну контору. Частина грошей ішла на погашення кредиту за лікування Степана, частина — на мій невеликий апартамент у пансіонаті біля Трускавця, решта — у фонд хоспісу, де до мого чоловіка ставилися людяніше, ніж рідний син у його останні місяці.
О четвертій ранку прийшла сусідка Галина зі своїм племінником, який працював у волонтерській організації для тварин. Папуги, кіт і кролик поїхали в безпечне місце. Я оплатила їхній догляд наперед.
На обідньому столі залишила ключі й записку:
„Олеже, коли прочитаєш це, не дзвони мені з претензіями. Дзвони своєму юристу.”
О п’ятій тридцять я їхала таксі до Одеси. У мене була синя валіза, паспорт, три сукні, тепла хустка й флакон парфумів, які Степан купив мені ще до хвороби.
Коли лайнер відходив від порту, телефон почав розриватися.
Олег. Марина. Знову Олег.
Потім повідомлення:
„Мамо, що ти зробила? Тут нотаріус із документами. Каже, будинок уже не наш.”
Я довго дивилася на море.
Відповіла тільки ввечері.
— Будинок ніколи не був вашим, Олеже. Це був наш зі Степаном дім. А тепер це мій шанс не доживати, а жити.
— Ти нас кинула!
— Ні. Це ви кинули мене тоді, коли принесли клітки до портрета твого батька.
Він сказав, що батько б такого не дозволив.
І тоді я сказала найважче:
— Батько підписав першим.
Після цього в слухавці настала тиша.
Рік на кораблі не стер мій біль. Але навчив мене дихати без дозволу. Я бачила ранки над морем, чужі міста, людей, які питали не „що ти можеш для нас зробити?”, а „як тебе звати?”.
Коли я повернулася, Олег із Мариною вже винаймали квартиру. Працювали обидва. Ображалися ще довго. Але вперше за багато років ніхто не чекав, що я автоматично все врятую.
На могилу Степана я поклала маленьку мушлю з Криту.
— Я поїхала, — сказала я. — Як ти просив.
Бо горе не робить жінку чиєюсь власністю.
А мати не зобов’язана до кінця життя сидіти біля чужих кліток лише тому, що всі звикли: вона завжди поруч.
