Чоловік сидів на пероні третю годину, і ніхто до нього не підходив.
Поруч, майже біля самого черевика, лежала собака. Руда, худа, з шерстю клаптями й ребрами, які виднілися під шкірою. На шиї — старий синій нашийник, вицвілий так, що майже став сірим.
Ліда помітила їх із кіоску на станції під Черніговом, коли протирала вітрину перед відкриттям. Собаку вона знала. На станції її називали Найда. Вона жила тут понад рік. Спала під третьою лавкою біля східного виходу, де вітер був тихіший. Ліда щоранку приносила їй обрізки курки, хліб і воду в пластиковому контейнері. Ставила, відходила за прилавок, а через двадцять хвилин контейнер уже був порожній.
Чоловіка вона бачила вперше.
Йому було за п’ятдесят. Сіра куртка, потерта на ліктях, великі руки з тріщинами на пальцях. Він то застібав, то розстібав металеву кнопку на кишені. Клац. Клац. Клац. Найда здригалася від кожного звуку, але не йшла.
Ліда налила води в стаканчик і вийшла.
— Вона тутешня, — сказала. — Я її підгодовую.
Чоловік підняв очі.
— Знаю.
— Звідки?
— Це моя собака.
Ліда мовчки подивилася на Найду. Та не піднялася. Не махнула хвостом. Дивилася в бік колії, як завжди. Раніше Ліда думала, що вона просто звикла стежити за поїздами. Тепер цей погляд раптом став нестерпним.
За пів години приїхала Віра, волонтерка. Вона знала всіх станційних тварин, возила корм і допомагала з ветеринарами. Віра присіла біля Найди, повільно повернула металевий жетон на нашийнику й підсвітила телефоном.
На жетоні було видряпано: „Найда“. Нижче — номер.
Віра набрала його.
Телефон задзвонив у кишені чоловіка.
Ліда відчула, як у грудях піднімається злість.
— Вона тут чотирнадцять місяців, — сказала вона. — Чотирнадцять місяців чекала. А ви де були?
Чоловік закрив обличчя руками.
— Ми переїжджали. Дружина сказала, що в новій квартирі собаці місця немає. Я залишив її тут. Думав, заберу через тиждень. Потім через місяць. Потім уже соромно було приїжджати. Я переконував себе, що її хтось підгодовує. Що тут люди. Що вона виживе.
— Вона не жила, — тихо сказала Віра. — Вона виживала.
Він не сперечався.
Розстібнув кишеню й дістав маленький червоний м’ячик. Старий, пожований, вицвілий до рожевого. Поклав на асфальт поруч із куркою, до якої Найда так і не доторкнулася.
Собака повернула голову.
Спершу поворухнувся тільки ніс. Потім вухо. Потім кінчик хвоста — ледве помітно. Найда повільно підвелася на худих лапах, підійшла до м’ячика, понюхала й раптом ткнулася мордою в кишеню його куртки.
Чоловік не простягнув руку. Не намагався схопити. Лише поклав долоню на коліно, відкриту, беззахисну.
— Я запізнився, — прошепотів він. — Знаю. Якщо не підеш — я все одно приходитиму.
Найда довго нюхала його руку.
Потім сіла поруч. Не радісно. Не так, як у кіно. Просто близько — настільки, що її бік торкнувся його коліна.
Віра сказала твердо:
— Просто так я її вам не віддам. Буде ветеринар, обстеження, договір, контроль. Ви маєте довести, що це не ще одне „потім“.
— Доведу, — сказав він.
І почав приходити.
Щодня. Зранку й увечері. У дощ, у вітер, у холод. Сідав на ту саму лавку, клав поруч м’ячик і чекав. Першого тижня Найда лежала за метр від нього. Другого — їла, коли він сидів поруч. Третього — дозволила почухати за вухом. Через місяць сама пішла за ним до машини, але біля дверцят зупинилася. Він не тягнув. Чекав.
На тридцять шостий день вона застрибнула всередину.
Ліда стояла біля кіоску й плакала так, щоб ніхто не бачив. Найда лежала на задньому сидінні, притиснувши лапою червоний м’ячик. Перед тим як машина рушила, вона ще раз подивилася на перон.
Не на рейки.
На Ліду.
За два місяці чоловік приїхав знову. Приніс фото: Найда на теплому килимку, трохи поправлена, з новим нашийником, але старим м’ячиком поруч.
— Я не знаю, чи вона мене пробачила, — сказав він.
Ліда довго дивилася на фото.
— Може, вона не пробачила. Може, просто вирішила дати вам шанс щодня не зраджувати її знову.
Він кивнув.
І Ліда подумала: іноді найстрашніше слово — не „прощавай“.
Найстрашніше — „потім“.
Бо для когось твоє „потім“ може стати роком на холодному пероні, поглядом у бік колії й надією, яка худне разом із тілом.
