Олена познайомилась із Максимом у кав’ярні на вулиці Вірменській. Він перекинув її горнятко з лате за вісімдесят п’ять гривень, а потім два тижні надсилав квіти в бібліотеку університету, де вона працювала на пів ставки за одинадцять тисяч. Це було схоже на кіно — високий, з упевненою посмішкою, син власника «Львівської кави». Він міг мати будь-яку, але обрав її, тиху філологиню з гуртожитку. Через півроку — пропозиція на даху ресторану з видом на Ратушу, ще за три місяці — весілля в палаці Потоцьких. Пані Людмила, мати Максима, одразу взяла її під крило: «Оленочко, ти така гарна, така спокійна, саме те, що треба нашому Темчику». Вона навіть не питала, що означає це «треба». Просто купалася в турботі. Свекруха привозила з їхнього заміського будинку банки з варенням, пекла фірмовий сирник із маком і казала, що Олена — то справжній скарб. Максим обожнював її, але часто відлучався: то з друзями в Карпати на гірські лижі, то на якісь «чоловічі справи». Олена не нарікала — нудить її від тих лиж, а вдома стільки книжок нечитаних.
Усе змінилося на дні народження Сергія. Сергій був давнім другом Максима, і його дружина Іра — єдина з компанії, з ким Олена могла поговорити не лише про шопінг. Іра працювала дитячим психологом у «Джерелі» за сімнадцять тисяч, мала гострий язик і звичку дивитися трохи зверхньо. Того вечора вони сиділи на кухні в орендованому лофті, пили домашню вишнівку. Максим із Сергієм зникли на балконі обговорювати нову поставку зерен з Ефіопії, по сто двадцять гривень за кіло, а Іра, відставивши чарку, сказала:
— Оленко, а ти справді думаєш, що то все просто так склалося? Ну, казка?
Олена знизала плечима, крутячи в пальцях серветку:
— А що не так?
— Ой, не сміши. Ти ж розумна. — Іра хмикнула, витягуючи з пачки цигарку, хоча в квартирі не курили. — Людмила Ярославівна — то такий стратег, що Наполеон відпочиває. Максим же до тебе… ну, трохи дикий був. — Вона крутила цигарку, не підпалюючи, дивилась у вікно на дощ. — Я тобі так скажу: є речі, які просто так не лікуються. А вони вирішили лікувати правильною жінкою.
Олена перестала крутити серветку.
— Ти про що?
— Про те, що твоя кандидатура не з неба впала. — Іра поклала цигарку на стіл, постукала пальцем по краю чарки. — У Максима були проблеми. Серйозні. Борги, гулянки, потім клініка в Козовій — реабілітація. А як вийшов, батьки вирішили: треба закріпити результат. Спокійна, домашня, не надто яскрава, щоб любила його і сиділа вдома. І через знайомих вийшли на тебе. — Вона зробила паузу, дивлячись, як Олена сидить із застиглим обличчям. — Ти ідеально підійшла. Свекруха твоя від щастя мало не стрибала. Так що… — Іра розвела руками, — обрали тебе.
Олена відставила чарку — вишнівка бризнула на скатертину, лишила темну пляму. В голові шуміло, наче хтось увімкнув транслятор футбольного матчу на повну гучність. Вона згадала першу зустріч — як Максим «випадково» перекинув каву. Чи то була випадковість? Згадала, як пані Людмила при першому знайомстві довго випитувала про її звички, про те, чи любить вона готувати, чи має багато друзів. Тоді здавалося, що це просто материнська турбота. Тепер вона сиділа й розуміла, що то була співбесіда.
Вдома Олена намагалася поговорити з Максимом. Він лежав на дивані, гортав стрічку в телефоні — якраз дивився огляд на нову BMW X5, яку хотів брати в кредит.
— Максиме, це правда? Іра сказала, що ти лікувався… і що мене вибрали, як… — вона затнулась, добирала слово, — як вузькопрофільного спеціаліста під задачу.
Він пирхнув, не відриваючись від екрана:
— Іра — дурепа. Вона на мене зуб має ще з тих пір, як ми з Сергієм через ту тачку посварилися. А тепер хоче й тобі мозок винести. Ти ж довірлива, Оленко. — Він підвівся, обійняв її, заспокійливо зашептав. Але Олена стояла рівно, і руки в неї висіли вздовж тіла, а його пальці на її плечах здавались чужими, наче хтось поклав на неї шарф.
Наступного ранку вона знайшла на кухні горнятко з тріщиною — те, що подарувала свекруха. Гарне, порцелянове, з ручним розписом. Вона взяла його, і воно тріснуло в руках. Не розбилося, просто пішло тонкою лінією від обідка до денця. Олена довго дивилася на цю лінію, потім обережно поставила горнятко назад, притуливши до стінки, щоб не впало.
Тест показав дві смужки через два тижні — звичайна аптечна «Клевер» за шістдесят вісім гривень. Вона приготувала святкову вечерю, засвітила свічки з «Епіцентру» по дев’ятнадцять гривень за штуку. Максим прийшов пізно, від нього тхнуло кавою і сигарами — була нарада.
— У мене новина, — Олена простягнула йому тест.
Він глянув, і лице його скам’яніло — просто вимкнулось, як монітор.
— Що це?
— Я вагітна, Максиме. У нас буде дитина.
Він поклав тест на стіл, відсунув тарілку з лососем — риба сковзнула на край, лишивши масний слід.
— Ні. Не буде.
— Тобто… що значить «не буде»? — Олена вхопилася за край столу, відчула, як під пальцями рипить скатертина.
— Те, що чула. — Він підійшов до неї, взяв за лікоть. — У мене є знайомий лікар у Боднарівці. Усе зробимо швидко й чисто. Я не готовий до дітей. І ти не готова. Нам добре вдвох. — Його тон був рівним, наче він говорив про закриття місячного звіту.
Олена висмикнула руку — лікоть залишився червоним після його пальців.
— Це наша дитина! Ти здурів?
— Слухай сюди. — Він дивився крізь неї. — Ти ж хочеш, щоб усе було добре? Щоб ми й далі жили, як жили? Тоді слухайся.
Вона бачила в його очах не жорстокість, а якусь байдужість — ще гіршу. Неначе вона справді була лише функцією, програмою для його комфорту. І тієї миті зрозуміла: ніяке лікування не змінило його, воно просто навчило прикидатися.
Три ночі потому Олена лежала без сну. Максим спав поруч, дихав рівно. Вона згадала горнятко на кухні, згадала слова Іри. «Обрана». Наче її купили в крамниці. Вона не могла дозволити, щоб і її дитину так само «обирали» чи викидали.
О четвертій ранку вона тихо встала. На сходах дрімав старий рудий кіт із квартири навпроти. Вона переступила через нього, і він навіть не поворухнувся. Дістала з шафи старий рюкзак — той самий, із яким колись приїхала до Львова вступати в університет. Склала туди джинси, пару светрів, книжку, яку читала, — стос документів, включно з направленням на УЗД, загорнутим у сіру папку. Жодної прикраси, жодної дизайнерської сукні. Лише те, що було її. На столі залишила обручку.
Таксі викликала через «Уклон» — водій на Honda Civic, літній чоловік із вусами, глянув на неї із співчуттям, але нічого не спитав. Лічильник показував сто вісімдесят гривень, вона заплатила рівно двісті, сказала «решти не треба».
— На вокзал, — сказала вона, притискаючи до живота сіру папку.
Вона їхала в нічному потязі № 49 до Тернополя, плацкарт за триста п’ятдесят гривень. Дивилась, як пропливають за вікном вогні, і гладила себе по животу.
— Ми впораємось, — сказала вона до маленької цятки всередині.
Тітка Віра зустріла її без зайвих питань. Поставила чайник, дістала з буфета старе горнятко з синіми квітами — фаянс, ще з радянських часів. Олена стиснула його в долонях — тепле, важке, не те що та порцелянова іграшка.
Через сім місяців у Тернопільському пологовому № 2 на вулиці Замковій народився хлопчик, три двісті. Вона назвала його Марко. Влаштувалася в книгарню «Є» на Валовій — сорок годин на тиждень, вісім із половиною тисяч плюс відсоток із продажів. Знімала однокімнатну квартиру на масиві «Східний» за чотири з половиною тисячі, плюс комунальні. Грошей було обмаль, але вона навчилася варити каву в турці за тридцять секунд, поки покупець вагається між Стівеном Кінгом і кулінарною книгою, і сміятися, коли студент просив «якусь книжку, як “Кобзар”, тільки цікавішу».
Одного разу, коли Маркові виповнилося півроку, Олена гуляла з ним у парку Шевченка. Була тепла осінь, каштани падали на алею. Вона сиділа на лавці й дивилась, як малий тягне ручки до листя — на ньому був сірий комбінезон із секонд-хенду за сто сорок гривень, на два розміри більший. І тут перед нею виросла фігура.
Максим. Схудлий, у пом’ятому чорному пальті, на якому висіла нитка від ґудзика.
— Олено, — сказав він. — Я шукав тебе.
Вона взялася за ручку коляски, але не підвелась:
— Навіщо?
— Я… мама померла місяць тому. Рак. — Він облизав губи. — Батько сказав, що це через те, що ти втекла. Що ти розбила нашу сім’ю. Але я… я зрозумів, що вони зі мною зробили. Я лікувався, правда. Вони все вирішували за мене. І тебе обрали, так. Але я тебе справді покохав. — Він простягнув руку. — Повернись. Усе буде інакше.
Олена подивилась на нього. В його очах стояли сльози — може, справжні. Але вона згадала той вечір на кухні, його пальці на лікті, рівний тон: «все зробимо швидко й чисто». І горнятко з тріщиною, яке вона так і не викинула.
Вона поправила синові шапку, що зсунулась набік.
— У нас усе добре, Максиме. Їдь додому.
Вона встала, взяла коляску й пішла по алеї, усипаній жовтим листям. Колеса шурхотіли по каштанах. Марко засміявся і знову потягнувся до листя, а вона сказала йому:
— Ходімо, Марку, вже холодно. Он як вітер дме.
Максим стояв і дивився услід, але вона не обернулась.
