Я побачила цю дівчину ще здалеку — стояла біля виходу з фізичного корпусу, притискаючи до грудей прозору пластикову коробку. Усередині лежало щось схоже на шматок жовтуватого мармеладу. Марта, так її звали. Здалеку — звичайна десятикласниця: чорна водолазка, джинси, навушники на шиї. Але коли вона почала говорити, я зрозуміла, чому її стенд на конкурсі зібрав більше людей, ніж кавоварка у перерві.
Марта пояснювала просто, бо до неї підходили зовсім різні люди — від першокурсників до сивочолих професорів хімії.
— Це гідрогель, — вона витягла з коробки тонкий зразок. — Я взяла акрилат, яким користуються для підгузків, і переробила його. Додала солей, які сильніше тягнуть вологу. Вийшов матеріал, що всмоктує пару з повітря, як губка.
Хтось із гурту біля стенду запитав, звідки сама ідея. Марта знизала плечима, ніби мова йшла про звичайну домашню роботу.
Розповіла, що вісім років тому її дядько з Херсонщини телефонував що другої суботи і скаржився на колодязь. Після підриву Каховської греблі вода в ньому пішла — лишилася лише солонувата каламутна рідина. Вони тоді всією родиною збирали гроші, щоб найняти машину з технічною водою. Один бак — чотириста вісімдесят гривень, плюс дорога. А коли російські дрони почали систематично бити по електропідстанціях, насоси знеструмлювалися по кілька діб. Тоді Марта вперше замислилась: як отримати воду без електрики.
Спершу вона хотіла просто побудувати конденсатор із поліетиленової плівки, який збирає росу вранці. Прочитала щось про ізраїльські системи, які витягують вологу з пустельного повітря. Але в бабусі на городі така конструкція давалася копійками — за ніч на стінці банки осідало кілька крапель. Марта порахувала: щоб напоїти хоча б одну сім’ю, потрібна площа з футбольне поле. Тоді й прийшла ідея з гелем.
Мені найбільше запам’яталося не це. А те, як вона показувала дослід. Марта взяла лабораторний піднос, шматок гелю, поставила під лампу, яку принесла з дому, — звичайну лампу розжарювання на прищіпці. Через кілька хвилин на внутрішній стороні прозорого ковпака виступили дрібні краплі. Дівчина зібрала їх піпеткою в колбу.
— Оце все, що я отримала за сорок хвилин, — тихо, але спокійно сказала вона. У колбі ледве набиралося два мілілітри. — Мені треба доопрацювати.
Я запитала, скільки гелю потрібно, щоб забезпечити бодай одну людину на день. Марта дістала з рюкзака зошит у клітинку, розгорнула на потрібній сторінці.
— Зараз норма — два літри на людину. Для цього треба приблизно кілограм сімсот грамів сухого матеріалу за середньої вологості повітря. Це багато. Але в наступній версії я хочу перейти на пористий аерогель. Тоді площа поверхні виросте в разів сім, — вона постукала ручкою по цифрі. — Якщо вийде, на день буде досить чотирьохсот грамів.
На стенді висіли графіки, роздруковані на старому струменевому принтері — видно було, що картридж доходить до краю. Заміряні цикли поглинання: ніч — вологість у приміщенні досягає сімдесяти відсотків, гель набирає вологу; день — нагрівається сонячним світлом, віддає воду. Найкращий зразок витримав чотирнадцять циклів без помітної втрати ефективності. А одного разу, під час випробування на балконі, поглинув води в півтора раза більше за власну вагу. Мама, з якою Марта живе у двокімнатній квартирі на Сихові, спочатку сварилася, що донька сушить якісь кавалки на мотузці для білизни. Потім звикла і навіть підписала дозвіл на участь у конкурсі.
Я запитала, що найважче в цій роботі. Марта помовчала. «Найважче — пояснювати, чому це не просто губка». Вона дістала з кишені вологу серветку, розгорнула, поклала поруч зі зразком.
— Губка тримає воду, а коли висихає, стискається. І після десятого циклу починає пріти. Цей матеріал не стискається і не гниє. Він хімічно зв’язує молекули води, а потім віддає їх рівномірно під час нагріву.
До стенду підійшов викладач із кафедри хімії, високий, у картатому светрі й окулярах на ланцюжку замість мотузки. Довго роздивлявся зразок, витягував з кишені лупу. Потім поставив одне запитання — про стабільність полімерної сітки під ультрафіолетом. Марта відповіла без затримки, з цифрами, посиланнями на статті. Викладач покивав: «Цікаво. Дуже цікаво. Тримайте мене в курсі». І пішов, не дочекавшись, поки дівчина допила воду з пластикового стаканчика.
Увечері я бачила, як оголошували результати. Організатори запросили всіх на подвір’я, встановили мікрофон біля входу. Стояли тісно, хтось підняв телефон на селфі-палиці. Коли прозвучало «Марта Калинюк, секція матеріалознавства — спеціальна відзнака журі», дівчина не закричала. Вона просто притиснула коробку з гелем до себе й двічі перепитала в сусідки, чи правильно прочитали її прізвище.
Грошова частина виявилася невеликою — вісімнадцять тисяч гривень. Половину Марта віддала мамі, бо та взяла вихідні, щоб поїхати з донькою до Києва на відбірковий етап. Решту поклала на картку з написом у додатку банку «На сушку». Я бачила на екрані, коли вона переказувала гроші: затиснула телефон у зубах, намагаючись одночасно застібнути рюкзак і не впустити диплом.
Тепер Марта шукає лабораторію, де зможе готувати зразки в більших обсягах. Її беруть на стажування в хімічний корпус університету — щоправда, поки лише як волонтерку, без стипендії. Але їй і це добре. Каже, у них там сушильна шафа стоїть у кутку, і ніхто не проти, якщо вона користується нею вечорами.
Зараз у Марти на балконі висить дев’ять зразків на старій білизняній мотузці. Сусідка знизу вважає, що дівчина сушить якісь жовті шматки поролону, і жаліється, що з них капає вода. Марта підняла піднос, щоб збирати конденсат. Тепер із балкона нічого не капає. А в колбі на підвіконні щовечора плюскається двадцять-тридцять мілілітрів води, яку вона обережно виливає в горщик із геранню. «Заодно перевіряю, як рослина почувається», — каже вона. І, здається, ця герань цвіте в листопаді.
