Я — донька твого сина, Тарасе Михайловичу. Стій, не так. Я — донька твого зятя, Оксана. Хоча зараз, дивлячись на цю ложку в маминих руках, я думаю, що правильніше буде почати з іншого.
О третій ночі задзвонив телефон. Не сам мобільний — я поставила його на "не турбувати", тому спрацював будильник, який я забула вимкнути ще з ранку. У напівсні провела пальцем по екрану і побачила повідомлення від Ірини, доньки нашої сусідки з другого поверху, їй дев'ятнадцять, вона іноді сидить із моїм молодшим, коли я в нічну зміну в лабораторії. Тема листа: "Оксано Павлівно, гляньте, будь ласка".
Я сіла на край ліжка. У кімнаті пахло крохмалем — форма для школи так і висіла на плечиках біля дзеркала, я допрасувала її годину тому. Відкрила пошту великим пальцем.
Чотири скріншоти. Перший — переписка мого чоловіка Дениса з контактом, який зберігся як "Леся ♡". Останнє фото — чітке, впізнаване: наш диван кольору вівсянки, торшер із "Епіцентру", який ми купували на розпродажі два роки тому, і чиїсь ноги, підібгані під себе так, як сидить тільки одна людина в моєму житті — Леся, кума, хрещена мати нашого сина.
Час на скріншоті: 23:08. Я в цей час стояла в приймальному відділенні обласної лікарні, здавала аналізи нічної партії зразків, підписувала журнал.
Четвертий скріншот — коротке повідомлення від самої Ірини: "Вибачте, що мовчала так довго. Мені страшно, мені лише дев'ятнадцять, але я більше не можу".
Я довго сиділа, дивлячись в одну крапку на шпалерах. Стеля скрипнула — сусіди зверху, у них завжди так о цій порі, наче хтось совгає стільцем. Внизу, на кухні, холодильник загув голосніше, ніж зазвичай, — треба буде викликати майстра, думка проскочила сама собою, дурна й недоречна.
Плакати не стала. Взула капці й спустилася вниз. Диван пахнув, як завжди — лавандовим освіжувачем і воском від дитячих олівців. Присіла, засунула руку між подушками. Знайшла сережку — маленьку, срібну, у формі кленового листочка. Леся носила такі щонеділі, розповідала, що дісталися від бабусі з Чернівців.
О сьомій ранку Ірина привела сина з басейну. Хлопець побіг шукати бутерброд, а я дочекалась, поки він зникне нагорі.
— Іро, підеш зі мною до магазину? Треба каністри з водою донести.
На парковці біля АТБ, між чиєюсь запиленою "Шкодою Октавія" і білим "Ланосом", я показала їй телефон. Вона зблідла так, що навіть губи побіліли.
— Я не хотіла нікому…
— З якого часу?
— З жовтня. Пан Денис забув телефон на журнальному столику, а я пилососила й переклала. Екран сам розблокувався — не пароль, а той малюнок, я випадково провела пальцем правильно. Побачила листування. А потім… потім пані Леся мені подзвонила. Сказала, що якщо піддягну язика, залишуся без роботи і без грошей на навчання, бо мені однаково ніхто не повірить, бо я "просто нянька". Дала дві тисячі гривень "на маршрутку".
Дві тисячі. У той самий день, коли Леся подарувала мені флакон парфумів, який досі стоїть нерозпакований на трюмо.
— Чому саме зараз написала?
Ірина дивилась на потрісканий асфальт.
— Бо вчора пан Денис сказав їй, що "план уже готовий", і що я "стану проблемою, якщо не замовкну". Я просто хотіла, щоб хтось дорослий знав.
Ми повернулися. Син сидів у вітальні й малював фломастерами танк. Я глянула на диван — і живіт звело так, наче з'їла щось зіпсоване.
Денис прийшов о пів на дев'яту. Піджак перекинутий через руку, пахне тим самим одеколоном, який я йому дарувала на Миколая.
— Чого світло в залі вимкнене?
Я не відповіла. Пішла на кухню, дістала пакет квасолі й почала перебирати — зернина до зернини, як роблю щоранку вже років десять. Стукіт квасолин об дерев'яну дошку — єдиний звук у квартирі.
Він з'явився в дверях.
— Оксано, щось сталося?
Я продовжувала перебирати. Одна темна квасолина, одна плямиста, одна з дірочкою — точно шашіль побила.
— Денисе, о котрій ти вчора вийшов із наради?
Він мовчав три секунди довше, ніж треба. Це мовчання сказало більше, ніж усі скріншоти світу.
Коли піднялася по випрасувану форму, сережка-листочок так і лежала в кишені фартуха. Я поклала її в коробку з речами, які вже нікому не збираюся повертати.
Леся приїхала в неділю о пів на дванадцяту з пакетом кульок для шкільного ярмарку — червоних і білих.
— Кумо! Привезла, чого не вистачало. Де список ятків?
Я стояла на кухні, перебирала квасолю на суп. Не обернулася.
— Сідай, Лесю. Треба поговорити.
Пакет із кульками впав на стільницю з тихим шурхотом.
— Щось із сином?
Я витягла телефон, поклала перед нею екраном угору. Не сказала жодного слова.
Вона дивилась на скріншоти. Спершу обличчя закам'яніло. Потім спробувала посміхнутись.
— Це непорозуміння, Оксано. Ти ж знаєш, як буває — переписка виглядає не так, як є насправді.
— Диван — з цієї квартири. Час — це мій нічний чергування. Сережка, яку я знайшла між подушками, — твоя.
Вона глибоко вдихнула.
— Ми з Денисом просто розмовляли. Іноді заходили перевірити, чи все гаразд у Ірини з дитиною. Більше нічого.
— А дві тисячі, які ти перевела їй того самого дня, коли подарувала мені парфуми?
Кров відлила від її обличчя. Вперше за одинадцять років кумівства я побачила в її очах справжній страх.
Я не стала кричати й нічого не жбурляла. Поставила квасолю відмочуватись, витерла руки рушником і сказала Лесі, що ярмарок пройде без неї — знайдеться, хто розставить ятки. Вона щось говорила про "дай хоч поясню", але я вже набирала номер юриста, з яким колись консультувалась через переоформлення квартири на маму. Записалась на прийом на вівторок.
У вівторок з паперами в руках я прийшла до нотаріальної контори на Соборній. Квартиру ми з Денисом купували вдвох, але за іпотеку я платила більше — сім років подвійних змін у лабораторії, нічних чергувань, коли Ірина сиділа з дитиною, а Денис "затримувався на нарадах". Юрист порахував мою частку внесків — вийшло майже сімдесят відсотків від суми первинного внеску й переважна частина щомісячних платежів за останні три роки, бо саме тоді Денис почав "втрачати роботу" й "перебиватись підробітками", які, як з'ясувалося пізніше, збігалися з часом, коли він возив Лесю на дачу її батьків під Бучею.
Я подала на розлучення і на поділ майна з урахуванням нерівних внесків. Денис прийшов до квартири через тиждень — забрати речі. Стояв на порозі, а я вже поміняла замок, ключ від нового йому не дала.
— Оксано, це моя квартира так само, як твоя.
— Юрист порахує, скільки саме твоя. Решту повернеш.
Він пішов, не сказавши більше нічого. Через два тижні прийшла повістка з суду — засідання призначили на середину жовтня.
А Ірині я знайшла іншу няню собі на заміну і сказала, що готова написати їй рекомендацію в будь-яке місце, куди вона захоче влаштуватись, — хоч у дитячий садок, хоч у приватну школу, де перевіряють характеристики. Вона прийшла попрощатися з сином увечері, той обійняв її й спитав, чи вона ще прийде малювати танки. Ірина сказала, що прийде, коли зможе, і на порозі, вже застібаючи куртку, тихо сказала:
— Дякую, що не звинуватили мене, що мовчала так довго.
— Ти сказала, коли змогла, — відповіла я. — Цього досить.
Двері зачинились. Я подивилась на диван кольору вівсянки, взяла подушки й винесла на балкон — провітрити на осінньому вітрі. Коробку із сережкою-листочком поставила на верхню полицю шафи, поруч зі старими фотографіями, які теж більше нікому не збиралась показувати.
