— Усе літо я сама горбатилася на цій дачі, а ви приїхали саме тоді, коли треба тільки пакети наповнити?!
Наталя стояла посеред грядок із сапкою в руках і відчувала, як у неї тремтить голос. Не від жадібності. Від образи, яка застрягла десь під ребрами й нарешті вирвалася назовні.
Біля хвіртки стояла її молодша сестра Оксана в білих кросівках, ніби приїхала не на стару бабусину дачу під Черкасами, а на літню фотосесію. Поруч її чоловік Роман уже тримав дві великі торби. В одній лежали яблука, помідори й перці, які він устиг нарвати без дозволу.
— Наталю, ти чого? — Оксана здивовано підняла брови. — Дача ж спільна. Бабуся нам обом залишила. Я маю право.
Право.
Це слово прозвучало так легко, ніби за ним не стояли місяці чужої праці.
Бабуся Марія померла взимку. Тихо, уві сні. Наталя тоді майже не спала: оформлювала документи, домовлялася про похорон, телефонувала родичам, прибирала в хаті, розбирала старі речі. Оксана приїхала на день, поплакала біля труни й швидко повернулася до Києва.
Пізніше, сидячи на веранді, вона сказала:
— Я з дачею возитися не буду. У мене робота, діти, квартира. Якщо хочеш — займайся. Мені все одно.
Наталя сприйняла це як чесність.
Навесні вона взяла відпустку й поїхала на дачу. Ділянка була занедбана: малина сплелася в хащі, смородина засохла наполовину, теплиця стояла з дірявою плівкою, грядки зникли під бур’янами. Сусідки, тітка Ганна й пані Люба, дивилися через паркан і хитали головами.
— Тут роботи на все літо, — сказала тітка Ганна.
— Значить, буде літо з роботою, — відповіла Наталя.
Вона вставала до сходу сонця. Полола, копала, садила, носила воду, підв’язувала помідори, збирала колорадських жуків, рятувала огірки від попелиці, обрізала сухі гілки. Руки вкрилися мозолями, спина боліла так, що вечорами вона ледь розгиналася. Але з кожним днем сад оживав.
Оксана за все літо приїхала один раз. Посиділа на веранді, поскаржилася на комарів і сказала:
— Ну, якщо тобі подобається, то добре.
Не спитала, чи потрібна допомога.
А тепер стояла з пакетами.
Роман тягнув яблука разом із гілками, кидав помідори так, що вони м’ялися, наступив на грядку із зеленню.
— Зупиніться, — сказала Наталя. — Ви хоча б запитали б.
Оксана скривилася.
— Я маю питати дозволу на своїй дачі?
— На дачі — ні. На моїй праці — так.
— Ой, не починай. Урожай спільний.
І тут з-за паркану пролунав голос тітки Ганни:
— Спільна земля — це ще не спільні мозолі.
Оксана різко обернулася.
— Це сімейна справа.
Пані Люба теж підійшла до паркану.
— Сімейна справа якраз і видно. Наталя тут з травня світанок зустрічала. У спеку, у дощ. А вас ми тільки сьогодні побачили — і одразу з торбами.
Роман опустив очі й поставив пакет на землю.
— Може, ми справді якось неправильно…
Оксана кинула на нього злий погляд.
— Чудово. Тепер усі проти мене.
Наталя раптом втомилася кричати.
— Я не проти тебе. Я проти того, щоб мій труд вважали нічийним. Хочеш урожай — приїжджай навесні. Саджай. Поливай. Поли. Тоді й ділитимемо чесно.
Оксана образилася.
— Та подавись ти своїми помідорами.
Вони поїхали. Роман перед тим тихо пробурмотів „вибач” і залишив пакети біля яблуні.
Коли машина зникла за поворотом, Наталя сіла на сходи й заплакала. Не через огірки. Через те, що сестра побачила плоди, але не побачила жодного її ранку, жодної втоми, жодної ночі з болем у спині.
Тітка Ганна обійняла її за плечі.
— Не вся рідня приходить тоді, коли треба. І не всі чужі залишаються чужими.
Увечері вони з пані Любою допомогли Наталі зібрати побиті яблука, підв’язати зламану гілку й накрити теплицю. Потім сиділи на веранді, пили чай і їли помідори з сіллю.
Через два тижні Оксана написала:
„Якщо я приїду в суботу… ти покажеш, що треба робити?”
Наталя довго дивилася на повідомлення.
Потім відповіла:
„Приїжджай у старому взутті.”
Бо справжній поділ починається не тоді, коли кошики вже повні.
А тоді, коли людина готова забруднити руки тією самою землею.
