Позавчора двірничка нашого будинку на Полтавській стояла біля під'їзду і ледве стримувала сльози. Я спершу навіть не зрозуміла, що сталося — думала, комусь недобре. А тоді глянула під ноги.
Діти з нашого будинку взяли кольорову крейду і розмалювали майже весь тротуар перед входом. Квіти, сердечка, сонце — і великими літерами: "ДЯКУЄМО, ТЬОТЮ ОКСАНО". Виявилося, вони самі це придумали. Оксана Григорівна прибирає двір щодня, ще й допомагає малим шукати загублені іграшки під лавками, а коли хтось розсипле пісок із пісочниці чи розкидає велосипеди — не сварить, тільки посміхається і каже "ну, зберіть-но назад". За під'їздом у нас старий каштан, під ним завжди голуби товчуться, і от якраз під тим каштаном найбільше сердечок намалювали.
Жінка аж розчулилася, каже дітям: "Ви мені сьогодні настрій підняли, як ніхто за останній рік". А поруч бабця Ганна Іванівна із четвертого поверху стояла, теж усміхалась — вона завжди на лавці сидить, все бачить.
Але минуло хвилин десять, і з під'їзду вийшов сусід із третього поверху, Валерій Петрович. Він щойно повернувся з роботи, ще з портфелем у руці — і зовсім не тішився.
— Тепер тут бруд перед входом, — каже. — Крейда на взуття прилипає, тягнуть її просто в під'їзд, на сходи. Малювати можна було десь біля дитячого майданчика, а не через весь прохід.
Одна з мам, Марина, яка якраз забирала сина з тим самим відром із крейдою, відповіла:
— Та перший же дощ усе змиє. Діти просто хотіли людині приємне зробити.
Валерій Петрович поставив портфель на асфальт, присів і потер долонею намальоване сонце — так, наче хотів перевірити, чи справді воно "змивається". Долоня стала жовто-рожевою. Він подивився на неї, тоді на розмазану пляму під ногами, і випростався вже червоний.
— Не про наміри йдеться. Про те, що спільний простір розмальовують без згоди тих, хто тут ходить щодня. А тепер це виглядає, наче я по чужій роботі топчуся.
Він узяв портфель і почав сам зішкрібати крейду носаком черевика — сердечко за сердечком, там, де найбільше було намальовано, під каштаном. Асфальт від цього тільки брудніше розмазувався, лінії розповзалися сірими смугами.
Син Марини, хлопчик років шести, який стояв поруч із відром, раптом сів навпочіпки біля свого напису "ДЯКУЄМО" — того, що сам виводив найбільшими літерами — і затулив його долонями, наче хотів затримати під ними фарбу.
— Не треба, це ж тьоті Оксані, — сказав він тихо, і губи в нього затремтіли.
Валерій Петрович зупинився з піднятою ногою. Марина зойкнула:
— Валерію Петровичу, ну навіщо ви так, дитина ж…
Оксана Григорівна досі стояла збоку з мітлою, дивилася на все це мовчки. Тепер вона ступила крок і стала між чоловіком і хлопчиком, затуливши собою напис.
— Валерію Петровичу, — сказала вона, — я сама помию. Мені ж однаково зранку двір мити.
— Та не в тому справа, — відповів він, але вже якось глухо, дивлячись не на неї, а на хлопчика, який усе ще сидів навпочіпки, затуливши руками літери. Щось у цій позі змусило його замовкнути на кілька секунд. Він раптом згадав себе такого ж малого — як колись розмалював крейдою весь бетонний паркан біля бабусиного будинку, а батько тоді облив те все з відра, не сказавши й слова, і як довго він тоді ображався мовчки, сидячи на ґанку.
Валерій Петрович опустив ногу, не доступивши до останнього сердечка.
— Не треба стирати, — сказав він тихіше. — Хай дощ сам змиє. Я просто… не подумав, що хтось так засмутиться.
Хлопчик підняв на нього очі, все ще не вірячи, і повільно прибрав долоні з напису.
Марина стенула плечима, взяла сина за руку і повела до дитячого майданчика — забирати решту крейди. Оксана Григорівна нічого більше не сказала, тільки провела їх поглядом і взялася підмітати те, що вже розмазав Валерій Петрович.
Ввечері, коли я виносила сміття, тротуар уже був наполовину змитий — таки покрапав дощ. Сонце розпливлося жовтою плямою, сердечка перетворилися на рожеві патьоки. Напис "ДЯКУЄМО" ще проглядався, хоч і розмився.
Оксана Григорівна вранці вийшла зі шваброю раніше звичайного — о пів на сьому, поки ще ніхто з під'їзду не виходив на роботу. Домивала те, що не змив дощ, сама, без жодного слова нікому.
Валерій Петрович того ранку вийшов раніше, ще застав її за роботою. Постояв секунду, тоді поставив портфель, узяв у під'їзді відро з ганчіркою, яке хтось із мешканців тримав біля батарей для миття взуття, і мовчки почав домивати той самий кут біля каштану, де вчора сам зішкрябував крейду носаком.
Оксана Григорівна на це нічого не сказала — тільки посунулась, звільняючи йому місце.
Коли я спускалася о восьмій, тротуар був уже чистий, тільки ледь помітна рожева тінь лишилася під каштаном — там, де найбільше сердечок малювали. Валерія Петровича вже не було, побіг на маршрутку. А Оксана Григорівна стояла, спершись на швабру, і дивилася на ту рожеву тінь під деревом — так, ніби вирішувала, змивати її остаточно чи хай ще трохи побуде.
