Оксана третій день не спускалася до батька в підвал, де він тримав верстат і своє мовчання. Батько після маминої смерті майже не виходив з дому — тесав дерево, лагодив стільці сусідам за тридцять гривень штука, а вечорами дивився в темне вікно, наче чекав, що мама зайде з кухні й покличе на чай.
У неділю прийшов брат Максим. Не сам — з нотаріальним папером і чоловіком у костюмі, який назвався оцінщиком.
— Тато, ми продаємо будинок, — сказав Максим просто з порогу, навіть куртку не знявши. — Переїдеш до мене, у Наталки є вільна кімната, диван новий поставили.
Батько поставив рубанок на верстак і довго дивився на стружку, що впала на підлогу.
— Цей дім будувала твоя мати, — сказав він. — Дошки на підлозі — це наш перший спільний ремонт, тисяча дев'ятсот дев'яносто перший рік. Тут кожен цвях мій.
— Тато, будинок коштує грошей, а гроші потрібні зараз, — Максим розгорнув папір на столі, придавив кутом молотка, щоб не скручувався. — Я винен клініці триста двадцять тисяч. Три тижні тому сказали: або гроші до кінця місяця, або суд і арешт рахунків. Або будинок, або я втрачаю бізнес.
Оксана стояла в дверях і мовчала — вона знала про борг два тижні, Максим просив нікому не казати, боявся, що батько злякається і почне метатися. Тепер вона крутила в кишені ключ від машини й не могла заговорити першою.
— Продай мою частку спадку, я від неї відмовлюся на твою користь, — сказала вона, і на слові «відмовлюся» голос зірвався, зламався навпіл, наче вона не готувала цю фразу заздалегідь.
— Цього не досить, — оцінщик почухав ручкою за вухом і черкнув у блокноті: — Будинок із ділянкою — сімсот тисяч. Мінус частка Оксани — це десь двісті тридцять. Не вистачає майже ста тисяч.
Батько сів на дерев'яний стілець, що сам колись зробив, і стілець скрипнув під ним так, як не скрипів ще ніколи.
Він мовчав, а потім узяв зі стіни фотографію в дерев'яній рамці — себе молодого біля недобудованої стіни, з мамою, яка тримала цеглину і сміялася.
— Скільки часу є? — спитав він, і пальці на рамці побіліли від того, як він її стиснув.
— Два тижні, — відповів Максим. Він дивився не на батька, а на свої руки, і раптом почав швидко тертти долоні одна об одну, ніби вони змерзли. — Я не хотів так. Я думав, встигну сам.
Через тиждень батько сам покликав дітей у підвал. На верстаку лежали складені стільці — двадцять штук, ті самі, які він робив сусідам за тридцять гривень.
— Я продав їх «Дереву і затишку» на Слобідському ринку, — сказав він. — Взяли всі двадцять і замовили ще партію на місяць — тридцять стільців по вісімсот гривень. Тут сто дев'ятнадцять тисяч готівкою, я вже поклав на книжку.
— Тато, тобі шістдесят два, ти не мусиш… — почав Максим.
— Я мушу, — перервав батько і поклав молоток на верстак так, наче ставив крапку. — Бо цей дім тримає не дах, а те, що ми в ньому не здалися одні одному. Мати б тобі за таке потилицю відбила.
Максим сів на стружку біля верстата й обійняв батька за плечі — вперше за багато років не просто привітався дотиком, а тримав довго, аж поки батько не поплескав його по спині, мовляв, годі вже.
Наступного дня Максим виставив на продаж свій «Фольксваген Пассат» дві тисячі вісімнадцятого року. За тиждень йому подзвонив покупець із Житомира, приїхав з готівкою — сто дев'яносто дві тисячі гривень, торгувалися недовго. Максим порахував гроші прямо на капоті, поклав пачку в целофановий пакет і повіз у банк того ж вечора, навіть машину заправити забув.
Оксана відмовилася від своєї частки у нотаріуса того ж тижня — оцінщик у костюмі підписав папір мовчки, наче йому було все одно, чиї гроші рахувати.
Боргу залишилося менше, ніж думали спочатку: клініка погодилася на розстрочку решти суми на пів року.
Увечері в підвалі знову стукав молоток — батько робив нову партію стільців для «Дерева і затишку». Максим сидів поруч на перевернутому ящику й подавав йому дошки, як подавав колись у дитинстві.
