Людмила Гнатівна зареєструвалася в застосунку „Помічник на годину“ після розмови з сином.
Син сказав:
— Мам, тобі нудно.
Вона відповіла:
— Мені не нудно. Мені образливо.
— Що саме?
— Коли ти дзвониш раз на тиждень і питаєш, чи мені не нудно. Ніби я рибка в акваріумі, якій забули ввімкнути фільтр.
Син засміявся, але посилання на застосунок усе ж надіслав.
„Там люди беруть дрібні завдання: посилку отримати, квіти полити, собаку вигуляти. Ти ж у нас активна“.
Слово „активна“ Людмилі Гнатівні теж не сподобалося. Так пишуть на плакатах для пенсіонерів: активне довголіття, активний вік, активне життя. Наче старість — це гурток, де треба довести, що ти ще не лавочка біля під’їзду.
Але посилання відкрила.
Анкету заповнювала серйозно: „Відповідальна, пунктуальна, акуратна“. Хотіла додати: „Чужих чоловіків не виховую, чужих невісток не обговорюю“, але застосунок такого поля не мав. Написала коротше: „Допомагаю з конкретними справами“.
Першим замовленням було полити квіти у жінки, яка поїхала у відрядження до Львова. Квартира нова, біла, така чиста, що Людмила Гнатівна боялася навіть дихати в бік дивана. Рослин було тридцять три. Біля кожної — інструкція.
„Монстера — 200 мл. Фікус — не перелити. Орхідеї — зануренням. Сукуленти не чіпати, вони в адаптації“.
Останній рядок вона перечитала двічі.
— Раніше в адаптації були першокласники, — сказала фікусу. — Тепер ви.
Фікус мовчав із гідністю.
Вона подзвонила власниці:
— Перепрошую, а як зрозуміти, що сукулент уже адаптувався?
На тому кінці спершу замовкли, потім засміялися. Замовлення завершилося п’ятьма зірками: „Пані Людмила уважна навіть до внутрішнього стану рослин“.
Вона прочитала відгук тричі. Не через марнославство. Просто приємно, коли тебе оцінюють не як „маму, яка все одно вдома“, а як людину, що прийшла, зробила роботу й отримала чесне „дякую“.
Друге замовлення — вигуляти собаку на ім’я Граф. Малий, білий, із характером начальника ЖЕКу. На вулиці Граф не йшов, а висловлював позицію. Сів біля під’їзду й дивився так, ніби Людмила Гнатівна провалила співбесіду.
— Молодий чоловіче, — сказала вона, — у мене оплата погодинна, але совість теж є.
Через двадцять хвилин вона несла його на руках до скверу. Там Граф обгавкав голуба, злякався власного голосу й сховався за її чобіт. Господиня написала: „Граф повернувся задумливим. Це хороший знак“.
Третє замовлення було від айтішника: знайти пульт. Він відчинив у футболці з написом англійською й сказав:
— Я на дзвінках, не можу відволікатися, але пульт десь є.
Квартира нагадувала склад дротів, чашок і надії, що колись усе само прибереться. Людмила Гнатівна знайшла пульт у морозилці між пельменями й кропом.
— Як він туди потрапив? — спитав айтішник.
— Це вже не пошук, а слідство. Слідство дорожче.
Він залишив чайові.
Поступово вона втягнулася. Отримувала посилки, годувала рибок, які „дивляться недобре“, перевіряла квартиру жінки, що боялася, ніби праска сама ввімкнеться на третій день після від’їзду, відносила документи в ЦНАП, сиділа з папугою, який знав два слова: „Кеша“ і „податки“.
Їй подобалося. Не через гроші — платили небагато. А через правила. Прийшла, зробила, пішла. Ніхто не казав: „Ти ж усе одно вільна“. Ніхто не додавав зверху чужий шлюб, образу на дітей чи потребу поговорити за всіх.
Аж одного дня прийшло замовлення:
„Посидіти з моєю мамою дві години. Просто поговорити. Вона самотня, але складна. Ви доросла жінка, знайдете підхід“.
Людмила Гнатівна поїхала з цікавості.
Мама виявилася не безпорадною бабусею, а сімдесятирічною жінкою з короткою стрижкою й гострим поглядом. Звали її Валентина Степанівна.
— Син найняв мені подругу? — спитала вона з порога.
— Помічницю на годину.
— І чим допомагатимете?
— Поки не знаю.
Вони сіли на кухні. Валентина Степанівна почала з сина: не дзвонить, невістка холодна, онук вітається як працівник банку. Людмила слухала. Спочатку професійно. Потім відчула знайому воронку. Зараз вона почне втішати, виправдовувати сина, пояснювати невістку, ставати зручною дорослою жінкою, на яку можна вилити все, що рідні не хочуть приймати.
— Ви йому скажіть, — попросила Валентина Степанівна. — Раз він вас оплатив, може, хоч вас послухає. Скажіть, що мати — не меблі. Не можна купити дві години й думати, що совість чиста.
Фраза була сильна. І болюча.
Але Людмила почула пастку.
— Валентино Степанівно, я можу посидіти з вами. Можу сходити в аптеку. Можу допомогти з телефоном. Але бути вашим голосом для сина не можу.
— Зручно.
— Ні. Незручно. Я тільки вчуся.
— То навіщо ви мені?
Вона глянула на годинник.
— Сьогодні — щоб допити чай і не брехати, що я полагоджу ваше життя.
Жінка довго мовчала. Потім засміялася сухо.
— Ну хоч не психологиня.
— Боже збав. Я пульти шукаю.
— Мій син теж загубив пульт від совісті.
— Це вже слідство. Я попереджала, дорожче.
Син тієї жінки поставив три зірки: „Не виконала емоційну частину завдання“.
Людмила спершу засмутилася. Потім розсердилася. Потім змінила опис профілю:
„Поливаю квіти. Отримую посилки. Вигулюю собак. Шукаю пульти, якщо вони не метафора сімейних стосунків. Дорослих людей не виховую. Родичів не мирю“.
Син подзвонив за годину.
— Мам, що ти там написала? Стиль як оголошення на паркані.
— Зате чесно.
— Замовлень менше буде.
— Зате мої.
Так і сталося.
Одного дня вона отримала замовлення від власного сина:
„Допомогти розібрати шафу. Виконавець: Людмила“.
Вона одразу подзвонила:
— Ти знущаєшся?
— Ні. Якщо попрошу як син, скажеш: сам розбереш. А якщо як клієнт — може, приїдеш.
— Тариф подвійний.
— За шафу?
— За виховання сина.
Приїхала в суботу. Шафа виявилася сімейними розкопками: старі грамоти, дроти незрозумілого походження, зламана парасоля, коробка з фотографіями. На одній маленький він сидів у неї на колінах у паперовій короні.
— Я це пам’ятаю, — сказав син.
— Брешеш. Тобі там чотири.
— Значить, пам’ятаю з твоїх розповідей.
Він поклав фото не в сміття, а на стіл.
Після шафи запропонував чай.
— Це входить у замовлення? — спитала Людмила.
— Ні. Це просто.
У цьому „просто“ було більше, ніж у будь-яких п’яти зірках.
Коли застосунок пискнув новим терміновим замовленням, вона натиснула „відхилити“.
— Термінове? — спитав син.
— Дуже.
— І що?
— Посилка почекає. Чай із сином сьогодні важливіший.
Потім він написав відгук: „Виконавиця сперечається, жартує, завищує тариф, але шафу розібрано. Родичам рекомендую з обережністю“.
Людмила поставила йому п’ять зірок.
За пунктуальність — чотири.
