Дід знайшов мене біля дверей комунальної поліклініки на Оболоні — я стояла з донькою, загорнутою в стареньку фланелеву пелюшку, яку позичила у сусідки. Він приїхав забрати мене машиною на щеплення, бо так домовились по телефону ще в понеділок, а натомість застав мене без візка, без нормальних речей, з дитиною, що плакала третю годину поспіль.
Він завмер біля своєї «Тойоти», не вимкнувши двигун.
— Христино, а куди поділись гроші? Я ж переказував щороку по сто двадцять тисяч гривень на твоє утримання.
Я подивилась на нього так, ніби він говорив китайською.
— Діду, я за два роки не бачила жодної копійки з тих грошей. Живу в кімнаті за пральнею на Троєщині, плачу за неї хазяйці готівкою з зарплати касирки.
Він мовчав секунд десять, дивлячись повз мене на облуплену стіну поліклініки, ніби там було написано пояснення.
Треба сказати, чому взагалі виникла ця історія з переказами. Дід, Омелян Тарасович, побудував в Івано-Франківську мережу з трьох будівельних магазинів, а після смерті бабусі переїхав до сина — мого батька, Романа — у Львів, коли той одружився вдруге, з Ліліаною. Дід тоді був уже за кордоном справ, довіряв бухгалтерію батькові й підписував перекази не глянувши. Коли я завагітніла на другому курсі архітектурного і батько з мачухою вигнали мене з квартири, дід, як йому доповіли, «взяв усе під контроль»: щомісячна допомога, оренда, лікар, дитячі речі. На папері.
— Пішли, — сказав він і відкрив пасажирські двері.
У машині пахло шкірою салону і його одеколоном «Хьюго Босс» — тим самим, яким тхнуло на кожному сімейному застіллі мого дитинства, коли він приїжджав з подарунками, а батько потім забирав ті подарунки «на зберігання».
Поки їхали, я годувала доньку з пляшечки, тримаючи її на колінах, бо автокрісла в машині діда не було — воно й не могло бути, він не знав навіть, що дитина вже народилась два місяці тому. Йому сказали, що я «поїхала вчитися за програмою обміну до Кракова».
Того ж вечора він зателефонував своєму адвокату, Ігорю Панасовичу, з яким працював ще з дев'яностих.
— Заморозь усі рахунки, пов'язані з Романом і Ліліаною. Всі до одного. І підніми мені виписки за три роки.
За два дні виписки лягли на стіл кухні його орендованої квартири на Пасічній, куди він тепер оселив і мене з донькою — тимчасово, поки все не з'ясується.
Перший доказ був простий і бридкий: рахунок у Приватбанку, відкритий на моє ім'я, паспортні дані — мої, справжні, ще з часів, коли я жила вдома і батько возив мене в банк «підписати документи для стипендії». Але адреса реєстрації рахунку — офіс батькової фірми на вулиці Личаківській. І доступ до картки — тільки в Ліліани, судячи з IP-адрес входу в мобільний банк.
Дід сидів над роздруківками довго. Я бачила, як тремтить папір у нього в руках — не від старості, а тому що кожен новий рядок був ще одним переказом, який пішов не туди.
— Двісті вісімдесят тисяч за минулий рік, — сказав він тихо. — На «медичні витрати», «оренду», «дитячі товари». А ти носила доньку в позиченій ковдрі.
За вікном орендованої квартири моросив серпневий дощ, і десь на нижньому поверсі сусід репетирував на баяні одну й ту саму мелодію — «Черемшину», раз по раз збиваючись на однакове місце. Дід підвівся, налив собі чаю, який так і не випив, і сказав:
— Це ще не все, Христино. Я подзвонив у наш сімейний фонд у Швейцарії. Там теж рухались гроші, яких я не санкціонував.
Виявилось глибше, ніж просто вкрадена допомога на дитину. Фонд, який дід заснував ще для онуків — трьох моїх двоюрідних братів і мене, — за останні п'ять років втратив майже мільйон доларів через підписи, які ставила Ліліана від імені «довіреної особи родини», користуючись тим, що дід передав їй частину повноважень, коли лежав у лікарні з інфарктом три роки тому.
Батько про це знав. Мовчав. Може, й сам користувався.
Кульмінація настала у вересні, коли дід зібрав усіх у своєму будинку у Брюховичах — під приводом «сімейної наради щодо спадщини». Батько прийшов у светрі, який купувала ще мама, Ліліана — в новому пальті з крамниці на Ринок. Я сиділа з донькою на руках у кріслі біля каміна, і донька, ніби відчуваючи напругу в кімнаті, тихенько скиглила.
— Ігоре Панасовичу, покажіть їм, — сказав дід.
Адвокат розклав на столі роздруківки, довіреність з підробленим підписом діда, датовану днем, коли той узагалі був у лікарні під наркозом після операції на серці.
Ліліана почала говорити щось про «непорозуміння з бухгалтером», батько дивився в підлогу і мовчав так довго, що дід нарешті не витримав:
— Романе, ти син чи бухгалтер, який обкрадав власну дитину? Відповідай.
Батько підняв голову лише один раз — коли дід поклав на стіл документи про позов до поліції та про виключення обох з фонду.
— Тату, я поверну, дай час…
— Часу не буде, — відповів дід. — Буде розслідування Нацполіції з економічних злочинів, і буде суд.
Ліліана вийшла з кімнати, грюкнувши дверима так, що з полиці впала фотографія — та сама, де ми з батьком стоїмо на випускному в школі, ще до того, як з'явилась вона.
Через три тижні я, разом з Ігорем Панасовичем, поїхала до нотаріальної контори на вулиці Шевченка. Дід передав мені окремим договором частку у фонді — ту, яку намагались привласнити батько й мачуха, а також гроші з рахунку на моє ім'я, які вдалось повернути через банк: сто дев'яносто тисяч гривень з тих, що не встигли вивести.
Я взяла ключі від нової квартири на Сихові, яку купила на ці гроші, — власні, не подаровані. Донька спала у візку біля вікна нотаріальної контори, а я підписувала останній аркуш договору тією самою ручкою, якою колись у дитинстві батько підписував мій щоденник за поганий почерк.
Дід стояв поруч і не сказав нічого зайвого. Просто поклав руку мені на плече й дивився, як я ставлю підпис.
Батько й Ліліана більше не приходили. Кажуть, живуть тепер у меншій квартирі — ту, велику, в центрі, довелось продати на погашення боргу перед фондом.
А я щовечора вмикаю бра над ліжком доньки — те саме, яке колись подарував мені дід на моє власне дитинство, і яке я нарешті забрала з батьківського будинку разом з рештою своїх речей.
