— Остапе, ти тільки глянь на нього. Глянь уважно. І скажи мені, що ця дитина — твоя. Ти ж не сліпий. У тебе очі карі, в Уляни — зелені, а в нього… звідки ця руда масть, га? Ти взагалі думав головою, коли називав його сином?
Пані Ярослава стояла посеред нашої вітальні, спершись рукою на комод. На комоді — ваза з пожовклими тюльпанами, які вона ж і принесла «для онука». Тюльпани вже обсипалися, але вона їх не викидала. Любила дивитись, як вони гинуть. Десь на задньому плані гуготів трамвай — наш львівський, сьомий, що повзе на Левандівку. За вікном сіявся дрібний дощ, і скло було геть мутне.
Уляна сиділа в кріслі, притискаючи до грудей малого Тимка. Я бачив, як побіліли її пальці на спинці немовляти. Вона мовчала. Просто дивилась на свекруху — і мовчала. У тому мовчанні було стільки всього, що я відчув, як у горлі стисло, наче ковтнув гарячого чаю не тим боком.
— Мамо, ти що верзеш? Ти хоч розумієш, що це за звинувачення? — мій голос прозвучав глухо, наче з-під ковдри.
— Я не звинувачую, синку. Я констатую. Ти ж знаєш, що Уляна до тебе мала… певну історію. А ти, наївний, думав, що вона отак усе забуде? Згадай, як вона крутилась біля того свого тренера в спортклубі. Я ж тобі казала, ще до весілля.
Уляна перевела погляд на мене. Не на свекруху — на мене. І в тому погляді було не благання, а запитання: «Ти їй віриш?» Найстрашніше, що я не знав, що відповісти. Десь глибоко, на самому дні, слова матері вже пустили корінь — чіпкий, як берізка на занедбаному городі.
Я не одразу усвідомив, що робить з нами пані Ярослава. Вона не кричала. Вона ніколи не кричала. Вона вміла заходити тихо, ставити чайник, розкладати свій фірмовий сирник на тарілки — і між «передай цукор» та «смачного» впускала одну фразу. Одну-єдину. Але таку, що потім тиждень вона крутилась у голові без зупинки.
— Знаєш, Остапе, а в Тимка очі стають якісь… не твої. Може, то від сонця, але мені здається, вони сірішають. Як у… ну, ти розумієш.
Або:
— Уляно, а чому ти не хочеш хрестити дитину в нашій церкві? У вас там, в Ужгороді, хіба не так само хрестять? Чи, може, є якісь причини, про які я не знаю?
І щоразу — цей погляд. Погляд людини, яка знає щось таке, чого не знаєш ти. І ти починаєш сумніватися. Не в ній — у собі. У дружині. У всьому, що здавалося таким міцним.
За кілька тижнів я вже не міг спокійно дивитись на сина. Брав його на руки — і ловив себе на тому, що розглядаю лінію брів. Вигин губ. Форму вух. «Твої вуха» — казала мати — «ось що передається по чоловічій лінії. А в нього… не знаю, синку. Роздивись». І я роздивлявся. Якось навіть дістав своє дитяче фото, де мені пів року, й поклав поруч зі знімком Тимка — порівнював мочки. Уляна застала мене за цим. Нічого не сказала, тільки забрала з-під моїх рук чашку з недопитою кавою і вилила в раковину.
Вона помітила зміну раніше, ніж я сам собі в цьому признався. Перестала кликати мене на нічні годування. Перестала простягати мені малого, коли він плакав. Замикалась у собі — і я, дурень, бачив у цьому не біль, а доказ провини. «Бачиш, уникає тебе, — вчувався в голові голос матері. — Совість мучить».
Одного вечора я не витримав.
— Уляно, нам треба поговорити.
Вона стояла біля вікна, притискаючи до себе Тимка. Дощ періщив по склу — весняний, рясний, із запахом мокрої землі й першого листя. У кімнаті горіла лише настільна лампа, стара, з абажуром у вигляді дзвіночка, яку ми купили на «Старокиївському» ринку ще до весілля.
— Я хочу зробити тест.
Вона обернулась.
— Який?
— На батьківство.
Слова впали, як камінь у воду. Тимко прокинувся й заплакав. Уляна не поворухнулась — лише міцніше притисла його до себе. Я побачив, як здійнялась і опустилась її грудна клітка. Один раз. Другий.
— Ти серйозно? — спитала вона майже пошепки.
— Я не можу так більше. Я прокидаюсь о третій ночі й думаю — а раптом? Раптом він не мій? Я не знаю, що гірше — знати правду чи жити в цій підвішеній…
— Підвішеній? — вона гірко всміхнулась. — Ти живеш не в підвішеній. Ти живеш у голові своєї матері. Ти там дихаєш, спиш, думаєш її думками.
— Моя мати не бажає мені зла.
— Твоя мати, Остапе, — Уляна зробила крок до мене, і я побачив, що в неї тремтять губи, — твоя мати ніколи не приймала мене. Я була для неї чужа — з Ужгорода, «не їхнього кола», без батьківських статків і з роботою вчительки за вісім тисяч гривень. А тепер вона знайшла спосіб позбутися мене остаточно. І ти, ти їй допомагаєш.
— Тобі нема чого боятись, якщо правда на твоєму боці.
Вона застигла. Рудий Тимко — рудий, так, — перестав плакати й дивився на мене своїми великими очима. Зеленкуватими, як у матері. Але мені ввижалося в них щось чуже.
— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Ми зробимо тест. Але запам'ятай цей день, Остапе. Запам'ятай цю розмову. Бо назад дороги вже не буде.
Наступного ранку Уляна мовчки зібрала Тимка й поїхала до своєї мами в Ужгород. Без пояснень. Просто лишила на столі записку: «Повернуся, коли прийдуть результати». Я тиждень спав у порожній квартирі, слухав, як за стіною свердлить сусід, і розганяв тишу ввімкненим телевізором.
Тест я замовив у «Медичному центрі Святої Параскеви» на вулиці Городоцькій. Вийшло три тисячі чотириста гривень. Конверт привіз кур'єр на білому «Рено Кенго» рівно о тринадцятій двадцять, коли Уляна ще була в дорозі з Ужгорода. Я сів на кухні — на тій самій кухні, де моя мати роками пила чай і сіяла сумніви, де й досі на підвіконні стояла її філіжанка з відбитим краєм. Капала кава з турки, яку я забув вимкнути — шкварчало по конфорці. Пальці тремтіли, поки я розривав папір. Надривав рівно, старався не поспішати, але в результаті смикнув так, що конверт розійшовся навпіл і аркуш випав на стіл.
99,99%. Тимко — мій син. Моя кров. Моя плоть.
Я вперся ліктями в стіл, закрив обличчя долонями. Плечі трусило. Десь за вікном грюкнули двері під'їзду, загавкав сусідський пес. Я сидів на підлозі, притулившись спиною до батареї, і на аркуш із результатом капала кава з перекинутої турки — одна крапля, друга, третя.
Коли клацнув замок вхідних дверей, я все ще сидів на підлозі. Уляна зайшла з візочком, побачила мене — і зупинилась.
— Тимко — мій, — я простягнув їй папір.
Вона навіть не глянула на нього. Просто зняла з малого шапочку, витерла йому носика й поклала в ліжечко. І лише потім підійшла до мене.
— Ти думаєш, цей папір щось змінює? — спитала вона тихо. — Ти не вірив мені. Ти дивився на нашого сина й бачив у ньому чужака. Ти дозволив своїй матері зруйнувати те, що ми будували п'ять років. П'ять років, Остапе. І тепер ти хочеш, щоб я зраділа? Щоб кинулась тобі на шию?
— Я був дурнем. Я знаю. Я…
— Ти був не дурнем, — гостро перебила вона. — Ти був її сином. Її, а не моїм чоловіком. Ось у чому річ.
У цей момент у двері подзвонили. Уляна здригнулась, і ми обоє знали, хто там стоїть. Бо пані Ярослава завжди відчувала, коли треба прийти. Вона стояла на порозі з банкою малинового варення і своєю звичною усмішкою — напівсолодкою, напівотруйною.
— Ну, як тут мої любі? А я ось вареннячка принесла. Тимкові, для імунітету. Бо він у нас такий кволий… в кого б це?
— Мамо.
Вона зазирнула мені в обличчя — і, мабуть, побачила щось таке, чого не бачила раніше. Бо усмішка на мить згасла.
— Тест прийшов, — сказав я рівним голосом. — Тимко — мій син. Моя дитина. А ти… ти брехала мені.
Вона не розгубилась. Ні, пані Ярослава ніколи не губилась.
— Я не брехала, синку, я хвилювалась. Хіба мати не має права хвилюватись за сина? Хіба я не бачила, що щось не так? Це була моя інтуїція, і…
— Вашої інтуїції більше немає в моєму домі, — сказала Уляна. Вона вийшла з-за моєї спини й стала поряд. Без страху. Без сліз. — Ви хотіли, щоб Остап зненавидів мене. Ви хотіли, щоб він кинув сина. І ви майже досягли свого. Але цього більше не буде.
Пані Ярослава випросталась — висока, суха, з гострим підборіддям. Вона перевела погляд з Уляни на мене, потім — на ліжечко, де спав Тимко. І раптом розсміялась.
— Ти завжди обирав не тих жінок, Остапе. Я це знала ще з твоїх шкільних років. А тепер вона налаштовує тебе проти рідної матері. І ти, як завжди, ведешся.
Я дивився на неї — на жінку, яка мене виростила, навчила читати, лікувала від усіх дитячих хвороб — і бачив зовсім чужу людину. Я розумів тепер, що її любов завжди мала ціну. Вона нагадувала про неї щоразу: «Я тобі все життя віддала», «Я на тебе горбатилась», «Моя квартира на Левандівці колись буде твоєю, тільки не ганьби мене». Спадок — ось чим вона тримала мене на гачку. Квартира, дача, гараж — усе те, що мало перейти мені, якщо я буду «добрим сином». Тобто слухняним.
— Ідіть, — сказав я. — Просто йдіть.
— Що? Ти виганяєш рідну матір? Задля неї? Задля цієї…
— Ідіть, мамо.
Вона подивилась на мене довго, важко. Потім рвучко розвернулась і пішла до виходу, не попрощавшись. Двері за нею гримнули так, що задзеленчали ключі в замку.
Уляна стояла біля вікна. Я підійшов до неї. Ми мовчали. Десь унизу, у дворі, гавкав сусідський пес — старий, сліпий, він завжди гавкав на кожен шум. Тимко прокинувся й загукав. Уляна взяла його на руки, притисла до грудей.
— Я тебе люблю, — сказав я.
Вона подивилась на мене — довго, ніби щось вирішувала про себе.
— Знаю, — відповіла тихо. — Але цього мало.
Зараз я сиджу на балконі нашої квартири. Уляна поруч — годує Тимка з ложечки, яблучне пюре, він плюється і сміється. Місто гуде внизу: десь на Левандівці знову повзе сьомий трамвай, на зупинці біля будинку хтось голосно говорить по телефону, з сусіднього двору тягне димом мангалу.
Моя мати не дзвонить уже восьмий місяць. Лише на Різдво передала через сусідку коробку цукерок і записку: «Коли опам'ятаєшся — приходь». Я викинув записку, а цукерки віддав сусідським дітям.
Уляна сьогодні вперше за довгий час поклала голову мені на плече. Тимко заснув у неї на руках, на верхній губі — засохла крапля пюре. Вона простягнула мені його: «Потримай, я чай наллю». Я взяв сина — обережно, як брав його вперше в пологовому. Він не прокинувся. Тільки поворушив губами уві сні й притисся щокою до моєї шиї.
Уляна повернулась із двома горнятками, сіла поруч.
— Він завтра скаже «тато», — сказала вона тихо. — От побачиш.
І я повірив.
