Денис завжди пив воду в закутку за старою липою на шкільному подвір’ї. Чекав, поки всі розбіжаться, діставав із наплічника бляклу пластикову пляшку з облупленим логотипом «Живчика», робив кілька швидких ковтків і знову ховав — швидко, мов крадене. Йому було десять, і він точно знав: у їхньому класі на перерві п’ють із кольорових термосів із супергероями, з блискучих металевих пляшок із наліпками єдинорогів, із прозорих пляшок із вмонтованою колонкою. А його пляшка — то просто пластик за дев’ятнадцять гривень із «Сільпо», що пахне вчорашнім узваром і мокрим яблуком. Він краще вдаватиме, ніби йому не хочеться пити.
Того вівторка після уроків Денис увірвався до квартири на Чеській, скинув кросівки й просто в коридорі вихилив півлітрову склянку води. Потім другу. Галина Петрівна, його бабуся, саме підшивала куртку на старенькій «Зінгер», але цей звук відклала. Стукіт машинки затих.
— Ти щодня так. У школі фонтана немає? — спитала вона, не відриваючись від нитки, яку зав’язувала пальцями.
Денис мовчав, витираючи рукавом підборіддя. Потім видихнув:
— У всіх там пляшки… ну, знаєш. Круті. З іменами, з малюнками. А моя — як допотопна. Я не хочу, щоб дивилися.
Бабуся нічого не відповіла. Лише застромила голку в подушечку й пішла до кухні. Там, на старому буфеті, стояла банка гречаного меду з пасіки дядька Славка й лежала стопка недопраних бібліотечних формулярів — вона працювала в міській бібліотеці на Петефі. Вечорами брала шитво: кому штани вкоротити, кому ґудзик перешити. Грошей вистачало на гречку, молоко, іноді на мандарини. Не на модну термопляшку за сімсот гривень.
За кілька днів, у четвер, Галина Петрівна відпросилась із роботи на дві години раніше — о п’ятнадцятій сорок уже стояла біля кіоску «Кава від Романа» навпроти школи, де липи сходяться кронами. Тримала в руках паперову склянку — найдрібнішу, за двадцять чотири гривні, — й дивилася на подвір’я. Денис саме грав у футбол, сорочка на спині потемніла від поту. Свисток на перерву — всі потягнулися до наплічників, заблищали яскраві пляшки, задзвеніли кришки. Денис одвернувся, обійшов дерево, завмер на мить, наче перевіряв, чи ніхто не стежить, і тоді вже витягнув свою пластикову. Сьорбнув — і сховав за пазуху.
Бабуся відвела очі на свою каву. Пінка давно осіла. Вона не пішла до нього — просто стояла, аж поки пролунав дзвінок на урок. Потім повернулася додому і сіла на кухні. Довго перебирала старі коробки в комірчині, поки не витягла ту, що пахла нафталіном і сухими горами. Усередині лежав похідний алюмінієвий фляг Данила — її покійного чоловіка, Денисового діда. З ним вони колись ходили на Боржаву, на Синевир, навіть на Говерлу. Фляга була подряпана, з вм’ятиною на боці — якраз під великий палець, — але міцна.
Вона полірувала її цілий вечір — спершу дрібним наждаком, потім ганчіркою з крейдою. Коли метал засяяв, покрила його матовою насичено-синьою фарбою — такою, як небо над смереками. Потім витягла з шухляди клапті старих джинсів, розрізала по шву, склала вдвоє, викроїла чохол. І вишила на ньому — грубими білими нитками, хрестиком — гірські піки, кілька ялинок і розсип зірок. На переді, під зірками, — буква за буквою: «Хоробрість росте з кожним ковтком».
Цю фразу вона колись почула від Денисової мами. Та лежала в лікарні, під крапельницею, і сказала: «Мамо, ти тільки пий воду. Кожен ковток — то ніби сили додає». Більше ніхто тих слів не пам’ятав.
Ранком у понеділок на кухонному столі замість звичного бутерброда з маслом стояла фляга в джинсовому чохлі. Денис узяв її обома руками, провів пальцями по вишитих горах, прочитав напис.
— Вона вже мандрувала раніше, — сказала бабуся, витираючи руки об фартух. — З дідом. По всяких… ну, карпатських усячинах. А тепер і для тебе пригода готова.
Хлопець усміхнувся — не широко, але так, що кутики губ зачепили аж за вуха. І пішов до школи.
На першій же перерві він поставив флягу на парту. Не ховаючи. Просто дістав і відкрутив кришку. Поруч сидів Богдан — той, у кого пляшка світилася синім неоном. Він глянув, перестав жувати батончик і простягнув руку:
— Ого… Це що, саморобна?
— Бабуся зробила, — відповів Денис. — Такої більше ні в кого нема. У цілому світі одна.
Богдан покрутив флягу в руках, роздивився вишивку, прочитав напис. Хтось із дівчат ззаду пирснув: «То шмаття якесь…» Богдан озирнувся, знизав плечима. А тоді гукнув через увесь клас:
— Дівчата, дивіться, яка штука!
Підійшла Оленка — вона завжди ходила з термосом, на якому був намальований кіт у скафандрі. Оленка взяла флягу, помацала вишивку, прочитала напис.
— А що означає? — спитала вона.
— Ну… це довга історія, — пробурмотів Денис. — Сімейна.
Він забрав флягу назад і зробив ковток. Вода була звичайна, з-під крана, але пилося чомусь легше.
До кінця тижня в класі почало творитися несподіване. Марічка принесла стару скляну пляшку з-під «Миргородської», розмальовану акрилом із маками. Сашко обклеїв свою термопляшку сімейними фотографіями й обмотав кольоровою ізоляцією — вийшло кострубато, але він страшенно пишався. Близнюки Волошини притягли дві пляшки, декоровані ґудзиками й мотузками, — виявилося, їхній тато працює в ательє. Щоправда, дехто все ще крутив пальцем біля скроні — мовляв, навіщо мучитися, якщо можна купити нормальну. Але ті, хто ходив із фабричними, тепер дописували маркерами імена, приклеювали наліпки власного виробництва.
За два тижні директорка школи, пані Оксана Романівна, оголосила на шкільній лінійці:
— З наступного понеділка — «Тиждень родинної творчості». Кожен учень може разом із рідними прикрасити свою пляшку для води. А в п’ятницю ми зробимо виставку просто у вестибюлі.
У п’ятницю вестибюль першого поверху перетворився на галерею. На столах, застелених білими скатертинами, стояли пляшки — блискучі, матові, обв’язані нитками, розписані візерунками, з кришечками-капелюшками. Пахло акриловим лаком і мандаринами, які чомусь принесла завгосп. А посередині, на окремій підставці, стояла та сама алюмінієва фляга — синя, з вишитим чохлом.
Пані Оксана взяла мікрофон і сказала:
— Сьогодні ми запросили людину, чия робота надихнула всю школу. Галино Петрівно, прошу.
Бабуся підвелася зі стільця біля вікна. Вона тримала в руках стареньку сумочку-клатч, яку перед цим довго м’яла пальцями. Підійшла до мікрофона, кахикнула. У залі затихли навіть першокласники, що вовтузилися в останньому ряду.
— Та я що… — почала вона, і голос її трохи движав. — Фляга дідова. Він із нею на ту… як її… на Говерлу лазив. От і все.
Вона замовкла, не знаючи, куди подіти руки, і сіла, не договоривши. У вестибюлі зависла незручна пауза — така, що було чути, як на вулиці Петефі шурхотить шинами тролейбус. А потім хтось заплескав зліва — здається, Богдан. За ним підхопив увесь ряд, а далі й уся зала. Плескали якось надто голосно, ніби намагалися заповнити цю незручність звуком.
Денис стояв біля своєї парти, на якій лежала фляга. Він не плескав — він дивився на бабусю. А тоді підняв флягу, відкрутив кришку і зробив довгий ковток. Просто так. Не ховаючись. Вода була звичайна, з-під крана, і пахла трохи алюмінієм. Він ковтнув, відчув, як холод прокочується всередину, і великим пальцем намацав ту саму вм’ятину на боці фляги — дідову.
Хтось із дівчат позаду штовхнув сусідку й прошепотів: «Диви, Денис п’є».
