Галина якраз перебирала цибулю біля погреба, коли мати вийшла на ґанок і без жодного «доброго ранку» спитала:
— А ти свого Славка давно борщем годувала?
Галина завмерла з цибулиною в руці. Матері, Орисі Петрівні, нещодавно стукнуло сімдесят вісім. Все життя вона була жінкою, яка вважала, що чоловіка треба тримати в строгості, а не біля печі. Хліб — у шафі, борщ — на плиті, а ніжності — то для міських. І раптом таке.
— Мамо, ви зранку температуру міряли? — обережно спитала Галина, обтрушуючи лушпиння з фартуха.
— Не перебивай старшу. Я тобі діло кажу: він у тебе щодня з гаражу злий приходить, як той пес з прив'язі. А ти йому замість слова доброго — «чоботи зняв?», «руки мив?», «знову одяг у мазуті?». Хіба ж так чоловіка зустрічають?
Галина аж сіла на лавку. У їхній родині слово «ліфчик» узагалі ніколи вголос не вимовлялося. Навіть на базарі, коли треба було купити, мати писала записку і мовчки тицяла продавчині. А тут — такі розмови.
— Мамо, ви що, знову той серіал про кохання на «Інтері» дивилися? — підозріло примружилася Галина. — Я ж вас просила: після восьмої — тільки новини.
— Не твоє діло, що я дивлюся. Ти слухай, що мати каже. Славко твій — мужик роботящий, не п'є, не гуляє. А ти йому за всі роки, певно, й не сказала, що він тобі дорогий.
— Мамо! — Галина аж почервоніла. — Ми з Славком двадцять шість років прожили. В нас уже внуки є. Які ото зізнання?
Орися Петрівна зітхнула. І в тому зітханні було стільки невиказаного, що Галина вперше за довгий час не стала сперечатися, а просто слухала.
— Я твого батька, Василя, сорок років кохала. А сказала йому про це — один раз. В лікарні, коли він уже не чув. Отак і жили: він мені — «вівці напоїла?», я йому — «чоботи мокрі зняв?». А помер — і я ще десять років у стелю ночами дивилася, згадувала, чого недоказала. Не хочу, щоб тобі отак.
Галина мовчала. Над подвір'ям літало листя зі старої вишні, десь на сусідському дворі гавкав чийсь пес. Їй нараз стало соромно, що вона щойно думала про материн розум.
— І що ви пропонуєте? — спитала глухо. — Борщ зварити?
— Борщ — то саме собою. Але ти звари його не як завжди, з варениками та зі сметаною. А ще качку запечи. Ну і… сама причепурися. Кремом там намастися, вії підведи. В тебе ж очі, як у молодої, — аж гріх таке ховати.
Галина пирхнула, але сперечатися не стала. Мати явно готувалася до цієї розмови давно.
Ввечері того ж дня Галина стояла біля дзеркала і вперше за багато років розглядала себе так пильно. Обличчя втомлене, руки порепані від городу. Двадцять вісім соток, свині, кури, теплиця. Яке там кохання, коли ноги гудуть так, що вночі не заснути? Але мати права: Славко останнім часом справді повертається з роботи і відразу до телефону. Мовчить. Їсть мовчки. І спати лягає мовчки. Наче чужий у хаті.
Вона подивилася на своє відображення ще раз і несподівано для себе взяла з полиці стару материну помаду. Потім знайшла в шафі сукню, яку не вдягала з весілля старшої доньки. Сіла на стілець, подивилася в дзеркало — і не впізнала жінку, яка дивилася звідти.
Качка вже шкварчала в духовці. Галина замісила тісто на вареники з вишнями, бо знала: Славко їх любить найбільше. Потім зателефонувала матері:
— Мамо, вибачте. Я сьогодні не прийду.
— Нарешті. Свічки я тобі купила, вони в мене на телевізорі стоять. Зайдеш?
— Не треба. Я свої знайду, з Трійці ще лишилися.
— Ну дивись. Тільки не перестарайся з помадою, а то Славко подумає, що ти зібралася на танці йти, а він за тобою слідкувати візьметься. Мужики — вони, знаєш, такі: люблять, щоб красиво, але щоб тільки для них.
Галина розсміялася. Вперше за день. Мати в слухавку теж пирснула.
Славко повернувся о пів на восьму. Відчинив двері, і з коридору відразу почулося незадоволене:
— Чого це в тебе світло скрізь горить? Економію зараз одмінили?
Потім зайшов до кухні і завмер. На столі — запечена качка з яблуками, вареники у великій глиняній мисці, глечик узвару. Дві свічки — щоправда, церковні, товсті, з магазину навпроти собору. І Галина. В сукні. З помадою. І з таким виразом обличчя, наче їй щойно повідомили, що в неї в городі виріс золотий дуб.
— Що, щось трапилося? — Славко зняв кепку, підозріло озирнувся.
— Нічого. Сідай.
— А митися?
— Потім. Сідай, кажу.
Він сів, все ще насторожений. Галина налила йому узвару, підсунула тарілку.
— Розкажи, як день минув.
Славко аж ложку випустив.
— Що?
— День, кажу, як минув. Що на роботі?
І тут він зробив те, чого Галина не бачила років п'ятнадцять: усміхнувся. Просто, без іронії. Як той хлопець, який колись підсідав до неї на лавці біля клубу.
— Та робота — то робота… А в тебе, бачу, свято якесь. Я й забув, що сьогодні двадцята річниця… чи яка там?
— Двадцять шоста, — тихо сказала Галина.
— Оце так. Слухай, а давай в суботу махнемо на рибалку? Пам'ятаєш, як ми на зорі до ставу ходили, коли ти ще на підборах намагалася по стежці йти?
Галина всміхнулася. Мати була права. Мужик любить очима. Але ще більше — коли його просто слухають. Без докорів, без «я ж тобі казала». Просто сидять і дивляться, як він їсть качку.
А вранці вона знайшла під своїм ґанком букет чорнобривців, перев'язаний суворою ниткою. І записку: «Вареники вдався. Але помади на качці, здається, теж було більше, ніж треба».
Телефон задзвонив о сьомій ранку. Мати.
— Ну? — спитала без привітання.
— Ну.
— Що «ну»? Розказуй.
— Мамо, ви чудо.
— Знаю, — сказала Орися Петрівна тоном, який не допускав заперечень. — Але ти все одно прийди, допоможи мені з трактором. Бо я вчора дивилася передачу, як сама картоплю копати, і тепер мені хтось мусить ту передачу пояснити.
Галина поклала слухавку, подивилася на букет чорнобривців на столі і подумала, що сьогодні, мабуть, піде до матері не з порожніми руками. А з пляшкою узвару, свіжими варениками і одним великим секретом, який, судячи з усього, стара знала ще до того, як Галина встигла почервоніти.
А Славко тим часом стояв на порозі і вдавано сердито дивився на качку, якої вже не було.
— Я ще хочу, — сказав він. — І не такі вареники, а з вишнями, як учора.
Галина засміялася і пішла до погреба по вишні. Мати мала рацію. Один вечір усе змінив. Але найдивніше було інше: десь за тиждень вона помітила, що Славко знову почав голитися щодня. Мовчки. Без жодних розмов про серіали. Але щодня.
