Ці штани з'явилися в нашій квартирі у середу. Мама повернулася з роботи зі згортком, загорнутим у сірий папір. Поклала його на кухонний стіл, поряд з емальованим чайником, у якого носик був щербатий від ударів об кран. Не сказала нічого. Так вона робила завжди, коли приносила щось, на що чекали місяцями.
Я розгорнула папір. Бордові вельветові штани з комісійного магазину на Хрещатику. Широкі вгорі, звужені донизу, з металевими заклепками біля кишень. Пахли крамницею, в якій треба було стояти в черзі з п'ятої ранку. Торкнулася тканини. Вона виявилася твердішою, ніж я думала, але то дрібниці. Це були найкрасивіші штани, які я бачила за все своє одинадцятирічне життя.
— За сорок карбованців, — сказала мама і зняла пальто. — Від тітки Галини. З-під прилавка.
Я не спитала, звідки в тітки Галини сорок карбованців. У 1983 році таких питань не задавали.
Приміряла їх у суботу. Вийшла з кімнати, як манекенниця, яку бачила якось по телевізору, у передачі про Париж. Мама перестала чистити картоплю. З ножем в одній руці і картоплиною в другій дивилася на мене довше, ніж зазвичай.
— Не горбся, — сказала вона нарешті.
Я обернулася до дзеркала в передпокої. Дошка в підлозі рипнула. У цьому дзеркалі було видно тільки верхню половину тіла, тому довелося стати навшпиньки, щоб побачити ноги. Вони виглядали, наче зі західного каталогу. Я опустилася на п'яти. Дошка рипнула вдруге, наче підтвердила.
Тато був тоді у відрядженні в Одесі. Монтував щось у порту, якусь апаратуру для перевантаження контейнерів. Не було його вже п'ять тижнів. Писав листи на сірому обгортковому папері, бо йому забракло звичайного. У кожному листі малював чайку. Мама казала, що це тому, що він сумує.
У п'ятницю ми мали летіти до нього з Борисполя. Вперше в житті літаком. Мама дістала квитки через знайомого з міністерства. Ми мали провести в Одесі цілих два тижні. Я, мама і бордові вельветові штани.
За тиждень до поїздки я не могла спати. Вночі вставала, йшла в передпокій, відчиняла шафу, яка рипіла, наче старий трамвай. Штани висіли на дерев'яній вішалці. Я торкалася їх у темряві. Перевіряла, чи заклепка не розхиталася за день. Рекс, пес сусідів знизу, гавкав тоді на сходовій клітці. Мама зітхала уві сні за стіною.
На летовище ми поїхали тролейбусом сорок п'ятим. Пам'ятаю номер, бо мама повторювала його ще з учора, наче примовку. У тролейбусі тхнуло тютюном і мокрими пальтами. Хтось наступив мені на черевик. Я не сказала нічого, бо ж не можна злитися в таких штанах.
Аеровокзал у Борисполі був сірий і гамірний. Через гучномовець хтось зачитував прізвища. Жінки в хустках сиділи на валізах. Чоловіки курили біля дверей. Все пахло кавою з автомата і мастикою для підлоги.
Я йшла через залу відльоту ходою, яку тренувала перед дзеркалом цілий тиждень. Мама несла дорожню сумку, в якій лежали бутерброди з сиром і термос з чаєм. Пам'ятаю, що ремінець її сумки був порваний і зв'язаний мотузкою. Казала, що купить нову, але вже після повернення.
— Йдеш, наче чапля на ходулях, — сказала мама, не обертаючись.
Я не відповіла. У таких штанах ні з ким не сперечаються.
Потім був сходинок. Одна-єдина сходинка біля входу до зали відльоту. Мама її помітила і сказала «обережно». Я теж її помітила. Але черевик зісковзнув. Пам'ятаю свої пальці на краю сходинки. Пам'ятаю, як подумала: тільки не штани.
Я вдарилася коліном об бетон. Почула звук, наче хтось розірвав газету. Біль прийшов лише за мить, а разом з ним щось гірше.
На правому коліні зяяла дірка завбільшки з долоню. Тканина розповзлася вздовж шва, а з рани сочилася кров. Я подивилася на маму. Вона стояла наді мною із сумкою, і обличчя в неї було таке, наче вона побачила щось, чого не полагодить жоден кравець.
Але це була не звичайна мама. Це була Тетяна, яка вміла з нічого зробити обід на чотирьох, яка вміла полагодити праску і радіоприймач, яка минулого року сама виклала кахлі у ванній, бо тато був у відрядженні. Яка знала напам'ять половину «Кобзаря» і мугикала пісні з дитинства, хоч у ті часи, коли вони писалися, її ще й на світі не було.
Вона потягла мене до лавки біля вікна, поряд з автоматом газованої води. Автомат не працював. Хтось запхав туди картонний пакет з-під молока.
— Знімай, — сказала вона.
Я озирнулася.
— Знімай, кажу. Хто на тебе дивитиметься.
Я стягнула штани, склала їх удвоє і подала мамі. Сиділа на холодній лавці в колготках, крізь які прозирав бинт, бо мама вже встигла витерти мені коліно хустинкою, змоченою одеколоном «Шипр». Пекло сильніше, ніж дірка у вельветі.
Мама відкрила сумку. Дістала з неї коробочку з-під льодяників, а з неї — голку, наперсток і котушки ниток. Три кольори. Чорний, білий, зелений. Бордового не було.
Почала шити. Чорна нитка входила у бордову тканину, як чужий, зайвий стібок. Я дивилася, як її пальці працюють швидко, наче робили це завжди. Наперсток стукнув об голку. Стук-стук-стук. Це був єдиний звук, який до мене долітав. Літак за вікном ревів на злеті, але я чула тільки це постукування.
— Був колись такий хлопець, — озвалася мама, не перериваючи шиття. — У моїй школі. Мав куртку з болоньї. Першу в місті. Всі йому заздрили.
Я подивилася на неї. Стук-стук-стук.
— Зачепив її за цвях у паркані. Розпоров цілий рукав. Теж думав, що це кінець світу. Знаєш, що він зробив?
Я не знала.
— Приклав лікоть до стовпа і сказав, що це на пам'ять. Носив ту куртку з діркою всю зиму. І всі думали, що це така мода із-за кордону.
Вона на мить замовкла. Потягнула нитку. Стук-стук-стук.
— Тільки він знав, що це не мода. Але його ніхто не питав.
Закінчила. Перевернула штани догори дриґом. Шов був рівний, але помітний. Чорна лінія на бордовому коліні виглядала, наче хтось поставив свій підпис кривим почерком.
— Одягай, — сказала вона.
Я встала. Застібка була холодна. Тканина тепер пахла одеколоном і задухою аеровокзалу. Натягнула штани і перевірила коліно у склі вікна. У відображенні чорний шов виглядав, наче павук, що сів на тканину.
— Можна так виходити, — вирішила мама. — Виглядає як нашивка.
Не виглядало. Але мама вже встала, вже закинула сумку на плече, вже рушила у бік реєстрації. А я йшла за нею, ставлячи ноги так, щоб не зачепити жодної плити, жодної сходинки, жодного цвяха, якого й не було.
Біля митного контролю вона глянула на мене і застібнула мені комір пальта. У неї були холодні пальці. На зап'ясті висів наперсток.
У літаку я сиділа біля вікна. За склом стояли чоловіки з прапорцями. Мама дістала з торбинки шматок хліба з цукром, загорнутий у пергамент. Подала мені. Я не їла. Замість того засунула руку в кишеню штанів.
На дні кишені лежала чорна нитка. Шматочок, який мама, певно, загубила, коли складала штани на лавці. Я витягла її. Була довга, може, на цілу долоню. Скрутила в клубочок і поклала назад у кишеню.
Літак зрушив з місця. Тремтів увесь, наче старий ліфт у нашому будинку. Мама заплющила очі. Я дивилася у вікно, на злітну смугу, на те, як бетонні плити зливаються в одну сіру лінію.
Тримала клубочок нитки в кишені. Відчувала його крізь тканину. Був твердий, як кісточка вишні, яку в дитинстві носили за щокою, щоб перевірити, як довго можна протриматися, не проковтнувши.
З Одеси я написала батькові короткого листа, бо мама наказала подякувати за квитки. Наприкінці дописала: «Штани пережили подорож». Про дірку не згадала. Батько відписав: «Це добре. Чайка».
Носила ці штани ще два роки. Потім вони стали закороткі. Мама віддала їх на шкільний збір ганчір'я. Коли складала їх у мішок, з кишені випав клубочок чорної нитки. Покотився по підлозі.
Я підняла його. Мама стояла з мішком у руці.
— Залиш, — сказала я.
Вона кивнула і зав'язала мішок. Клубочок я сховала в коробочку з-під льодяників, туди, де мама тримала голки. Лежить там і досі.
А в шафі часом пахне вельветом, навіть коли там нічого не висить.
