UA
Оксана Мельник рахувала копійки ще з понеділка. Не тому, що любила рахувати — просто по-іншому не виходило звести кінці з кінцями на зарплату продавчині в кіоску біля метро
Дід знайшов мене біля дверей комунальної поліклініки на Оболоні — я стояла з донькою, загорнутою в стареньку фланелеву пелюшку, яку позичила у сусідки. Він приїхав забрати мене машиною
Я — донька твого сина, Тарасе Михайловичу. Стій, не так. Я — донька твого зятя, Оксана. Хоча зараз, дивлячись на цю ложку в маминих руках, я думаю, що
Марічка Дзюбан заблокувала машину брелоком і не оглянулась. За хвилину до цього чоловік кричав із балкона другого поверху: «Ти скоро? Мені за годину на нараду!» — а вона
Мене звати Уляна Кравчук. Мені шістдесят один рік, і одинадцять з половиною років тому я поховала дочку, якій на той момент мало би виповнитися тридцять три. У мене
Я вже дев'ять років працюю івент-менеджеркою в бенкетному залі готелю «Перлина Балтики» в Одесі, і приблизно раз на місяць чергую на гала-вечорах. Зазвичай з такого вечора я запам'ятовую
Слово, яке вони боялися сказати У селі їх називали дивними. Не зі злості. Скоріше з нерозуміння. Бо на околиці, під старою липою, жила родина Ткачуків: дід Мирон, його
Я працюю охоронцем на паркінгу біля бізнес-центру на Соборній у Полтаві вже сьомий рік. Бачив усяке: і як плачуть у машинах, і як цілуються, і як б'ють дзеркала
Я приймаю шини вже дев'ятнадцятий рік — спершу в батька в гаражі на Замарстинівській, тепер уже в своєму боксі біля кільцевої. Люди в наш час різні заходять: хтось
Той лютневий ранок пам'ятаю добре, бо надворі лив дощ, якого в Дніпрі майже не буває, а покупниця, що стояла переді мною в черзі, скаржилась на зимову гуму, яку