Того літа ми поїхали в Яремче — так вирішила Лідія, бо звідти «видно гори і пахне смереками». Скинулись порівну, до гривні: я з учительської пенсії, вони з Романом — з двох зарплат у столичній фірмі. Котедж Лідія обирала сама. Їм дістався номер на другому поверсі з панорамним вікном на хребет, мені — комірчина біля кухні, де вікно виходило на бойлер і бак для сміття.
«Мамо, тобі ж головне — щоб ліжко було зручне», — сказала вона, коли допомагала заносити мою валізу.
Я стояла біля того вікна з горнятком кави і пробувала себе переконати, що нічого страшного. Доросла жінка, шістдесят п’ять років, тридцять вісім із них відпрацювала в школі. Не розкисну від вигляду бойлера. Але в горлі стояв клубок — не через бойлер, а через ту одну фразу. «Мамо, тобі ж головне — щоб ліжко було зручне». Сказану легко, навіть весело, ніби вона робила мені ласку.
Поставила горнятко на підвіконня, сіла на ліжко. Пружини рипнули. З коридору чути було сміх онуків і голос Лідії: «Діти, гляньте, які гори! Ідіть на балкон!»
Балкон. Звісно.
Ідея спільної поїздки народилася в березні, на недільному обіді в моїй квартирі на Сихові. Лідія прийшла з Романом і дітьми, Богдан приїхав сам, бо Марта лишилася на нічну зміну. Я наварила борщу, наліпила вареників із вишнями — як щонеділі останні років десять. Лідія відклала виделку і сказала: «Мамо, а може, поїдемо кудись разом? Усією родиною? Так давно ніде не були».
Я зраділа. Справді зраділа. Бо після смерті Ярослава — чотири роки тому, у жовтні — ті неділі були чи не єдиним днем, коли в помешканні звучали голоси. Решту тижня я заповнювала як могла: бібліотека на проспекті Червоної Калини, прогулянка парком, похід на базар, розтягнутий на дві години, щоб було куди йти.
«Яремче!» — звелів Роман, зять, чоловік, який завжди звелів. Він працював фінансовим аналітиком і звик до таблиць і бюджетів. «Я знайду котедж, поділимо витрати порівну, щоб усе було чесно». Чесно. Це було його улюблене слово. «Чесно» означало: всі платять однаково. Я — з пенсії дев’ять тисяч чотириста, вони — з двох столичних зарплат.
Я не сперечалась. Ніколи не сперечаюсь, коли йдеться про гроші. Ярослав навчив мене: не скаржся, не проси, не показуй, що тобі сутужно. Тож я переказала свою частку — чотири тисячі вісімсот гривень — з ощадної картки, на якій після того лишилось рівно на комунальні й хліб.
«Мамо, я взяла тобі кімнату на першому поверсі, щоб ти не мучилась зі сходами», — написала Лідія в повідомленні за тиждень до виїзду. Я відписала: «Дякую, донечко». Не написала, що мені шістдесят п’ять, а не вісімдесят, і що сходи для мене не проблема. Не написала, бо Лідії подобається відчувати, ніби вона про мене дбає. А мені подобається, коли Лідія має таке відчуття.
Кімната на першому поверсі виявилась комірчиною поруч із кухнею. Вузька, з одним ліжком і вікном на бетонний майданчик, де стояли контейнери для сміття. У повітрі — легкий запах сирої штукатурки. «Зате ліжко зручне!» — сказала Лідія, всілася на нього й підстрибнула. Я дивилась на неї і думала: ти навіть не помічаєш, що робиш.
Їхній номер був поверхом вище. Дві кімнати, кухонний куточок, балкон із краєвидом на гори. Онуки одразу побігли на той балкон, Роман розлігся на дивані з телефоном, Лідія заходилась розпаковувати валізи, наспівуючи під ніс. Богданові дістався номер навпроти мого — теж малий, але з вікном на подвір’я.
«Мамо, давай міняємось», — сказав він, щойно зазирнув до мене і побачив бак для сміття.
«Не дуркуй, тобі там тісно буде».
«А тобі тут сумно», — відповів тихо.
Богдан. Мій молодший. Тридцять шість, майстер у автосервісі на вулиці Зеленій, розлучений другий рік. Єдиний, хто часом телефонував серед тижня не для того, щоб щось попросити, а щоб просто спитати: «Мамо, як ти?»
Я не помінялась. Сказала, що мені тут добре. І пішла на вечерю, яку їли в ресторані при котеджі — знову з рівним поділом рахунка. Двісті десять гривень за деруни зі сметаною і узвар. Роман замовив стейк із кров’ю, подвійну порцію картоплі фрі й пиво. Триста сорок. Рахунок поділили «по людях», включно з моїм.
Наступного дня пішли на стежку до водоспаду. Онуки бігли попереду, Лідія з Романом — у середньому темпі. Я йшла позаду, з Богданом. Боліло коліно — те саме, з яким я вже пів року чекаю черги на безкоштовну операцію в міській лікарні — але я мовчала. Бо мамі головне — щоб ліжко було зручне.
Біля водоспаду сіли за дерев’яний стіл. Роман фотографував. Лідія викладала світлини в соцмережі: «Родинний відпочинок у горах, серце переповнене!» — з трьома емодзі-сердечками. На жодній світлині мене не було.
«А ви мене сфотографуєте?» — спитала нарешті.
Лідія кліпнула: «Ой, мамо, перепрошую! Ходи, зробимо спільне!»
Зробила одну. Я у вицвілій синій куртці, з усмішкою, яку знала з дзеркала, — ввічливою, тренованою. Ту світлину Лідія не виклала.
Увечері, коли онуки поснули, а Лідія з Романом дивились серіал у своєму номері, Богдан постукав у мої двері. Зайшов, сів на єдиний стілець, глянув у вікно і сказав: «Це несправедливо, мамо».
«Що саме?»
«Усе. Ця комірчина. Ці рахунки. Ці фото. Те, як Лідія каже про тебе “мамі головне — щоб ліжко було зручне”».
Я хотіла сказати: облиш, не роби з цього проблеми. Хотіла сказати: Лідія має добре серце, просто не замислюється. Хотіла сказати: я мати, матерям і справді однаково, аби тільки діти були щасливі.
Але натомість сіла на те рипуче ліжко, глянула на бак для сміття за вікном і сказала: «Ні, Богдане. Не однаково мені. Не однаково вже дуже давно».
Тиша тривала, може, п’ять секунд. Але їх вистачило, щоб щось між нами тріснуло і щось інше почало рости. Богдан нахилився, взяв мою руку в долоні і сказав: «То скажи їй це».
Наступного ранку за сніданком Лідія розповідала плани на день — підйомник на оглядовий майданчик, потім морозиво в місті. Роман підраховував, скільки вийде з кожного. Онуки малювали гори на серветках. Богдан дивився на мене поверх горнятка з кавою. Чекав.
Я поклала ложку на стіл. Вдихнула. І почала говорити.
Не знаю, чи це щось змінить. Але бак для сміття за вікном — це бак для сміття. І я більше не вдаватиму, що то вид на гори.
