Оксана стояла біля вікна у весільному салоні й дивилась, як за склом сіється дрібний жовтневий дощ. Сукня сиділа ідеально — кремовий шовк, строгий силует, жодних мережив і прикрас. Такий фасон обрала не вона. Лідія Іванівна, мати Андрія, особисто їздила з нею на примірку і сказала, глянувши на пишну сукню з відкритими плечима: «Оксанко, це тобі не вісімнадцять, навіщо цей цирк? Візьми щось стримане. Елегантне». І вона взяла. Бо втомилась сперечатись. Бо за пів року підготовки до весілля зрозуміла: Лідії Іванівні простіше поступитись, ніж воювати.
Їй було тридцять шість. За плечима — розлучення, схоже на довгу хворобу, переїзд із Харкова до Чернівців, нова робота в бухгалтерії, нове життя. І Андрій. Йому двадцять сім. Високий, трохи незграбний, із вічно скуйовдженим волоссям і руками, що пахли мастилом — він тримав власну майстерню на околиці міста. Вони познайомились випадково, коли Оксана приїхала міняти зимову гуму, і вже за місяць він сказав: «Виходь за мене». Просто, без пафосу, тримаючи в руках дві чашки кави на заправці. Вона тоді розсміялась, а за тиждень відповіла «так».
— Ну як? — запитала швачка, поправляючи поділ. — Сидить гарно. Тільки ви якась бліда. Хвилюєтесь?
— Трохи, — збрехала Оксана.
Вона не хвилювалась. Вона боялась. І зовсім не весілля.
Лідія Іванівна прийшла в їхнє життя одразу, щойно Андрій повідомив про заручини. Жінка п'ятдесяти восьми років, вдова, завідувачка відділу в міській раді. Завжди бездоганна зачіска, завжди стриманий голос, завжди слова, які падали, наче вироки. Вона приїхала знайомитись із Оксаною в їхню орендовану квартиру на вулиці Руській, оглянула кімнати, помовчала, а потім сказала за чаєм:
— Андрій у мене хлопчик добрий. Довірливий. Таким легко користуватись. Ви, Оксано, жінка доросла, розумієте, про що я.
Оксана тоді проковтнула. Як ковтала потім десятки разів — коли теща критикувала її борщ, коли демонстративно переставляла горщики з квітами на підвіконні, коли називала її сина від першого шлюбу «твоїм хлопчиком», уникаючи імені.
Данилові було десять. Він добре вчився, захоплювався астрономією і малював дивні, химерні світи в зошиті. Після розлучення він став тихим і настороженим, як звірятко, що звикло до небезпеки. І коли в дверях з'являлась Лідія Іванівна, хлопчик одразу йшов до своєї кімнати й зачиняв двері.
— Чого це він такий нелюб'язний? — дивувалась теща. — Я ж до нього з усією душею, а він тікає. Ти б, Оксано, поговорила з сином. Неввічливо це.
— Він просто сором'язливий.
— Сором'язливість — це виховання. Я свого Андрія змалечку вчила людей поважати.
Оксана мовчала. Вона знала, що будь-яка її відповідь обернеться проти неї.
Андрій матері обожнював. Його батько помер, коли хлопцю було тринадцять, і Лідія Іванівна тягнула сина сама — працювала на двох роботах, ночами шила на замовлення, але вивчила, поставила на ноги. Як тут скажеш «мамо, не лізь»? Як поставиш на місце жінку, яка віддала тобі все?
— Я поговорю з нею, — щоразу обіцяв Андрій, коли Оксана розповідала про черговий випад. — Серйозно поговорю.
— Не треба. Вона образиться, ти будеш нервувати. Я якось переживу.
І вона переживала. Ковтала образу за образою, усміхалась, коли хотілось кричати, мовчала, коли хотілось плакати. Бо любила Андрія. Бо вірила, що після весілля все зміниться.
За два тижні до весілля Лідія Іванівна приїхала з папкою. У папці були фотографії ресторану, меню, схема розсадки гостей і навіть список музичних композицій для ді-джея.
— Ресторан «Карпати» на виїзді з міста. Пристойний, без надмірностей, але гідно. Я домовилась про знижку через управління культури. Зала світла, парковка велика, кухня непогана. Я пробувала їхні деруни — цілком пристойно.
— Мамо, ми хотіли скромніше, — спробував заперечити Андрій. — Може, просто кафе?
— Скромніше? — Лідія Іванівна звела брову. — Ти єдиний син, Андрію. Я не дозволю, щоб містом пліткували, ніби ми не спромоглись нормальне весілля влаштувати. У мене посада, до мене люди приходять, мене знають. Не ганьби, синку.
Оксана, яка чистила картоплю на кухні, завмерла. Вона чула кожне слово.
— А що Оксана думає? — спитала теща, повернувшись до неї. — Ти ж не проти? Розумієш, що це для людей робиться?
— Я не проти, — рівно сказала Оксана.
— От і добре. Значить, вирішили.
Вона всміхнулась. Тією усмішкою, яку Оксана вже добре вивчила, — тонкою, наче лід на осінній калюжі. Ступиш — і провалишся.
Увечері, коли Андрій повернувся з майстерні, вони сиділи на кухні й пили чай. Данило вже спав. За вікном шуміли старі каштани, мокрі після дощу.
— Андрію, — тихо сказала Оксана, — скажи чесно. Ти віриш, що після весілля твоя мама заспокоїться?
Він довго мовчав, крутив у руках чашку.
— Не знаю. Я дуже хочу в це вірити.
— Я теж хочу. Але вона вже пів року дає мені зрозуміти, що я для тебе — не пара. Що я стара, що в мене дитина, що я тобі не рівня. Ти це бачиш?
— Бачу. Але що я можу зробити? Це моя мама, Оксано. Вона мене виростила. Я не можу просто взяти й послати її.
— Я не прошу посилати. Я прошу захистити мене. Один раз. Один єдиний раз стати на мій бік, коли вона переходить межу.
— Я спробую, — пообіцяв Андрій і взяв її за руку. — Обіцяю. На весіллі я буду поруч. Все буде добре.
Оксана подивилась у його очі — добрі, трохи розгублені, зовсім не чоловіка, який здатен протистояти матері, — і нічого не сказала.
Ранок весілля видався холодним і ясним. Сонце заливало кімнату, Данило в сусідній кімнаті намагався зав'язати краватку, яку йому купив Андрій, — синю, з дрібними цятками. Оксана допомогла синові, поправила комір, поцілувала в маківку.
— Мамо, — спитав він тихо, — а баба Ліда сьогодні теж буде?
— Буде. Це ж весілля.
— Ясно.
Данило замовк, і Оксана бачила, як він внутрішньо напружився. Зібрався, наче перед стрибком у холодну воду.
— Даню, якщо тобі буде некомфортно, скажи мені. Ми вийдемо, погуляємо.
— Ні, мам, нормально. Я просто не люблю, як вона на тебе дивиться.
— Як вона дивиться?
— Так, ніби ти щось вкрала.
Оксана притиснула сина до себе. У неї перехопило горло.
Церемонія в РАГСі пройшла швидко, буденно, майже без емоцій. Жінка з високою зачіскою говорила завчені слова, молоді ставили підписи, гості плескали. Коли Андрій одягнув обручку на палець Оксани, він усміхнувся — щиро, радісно. І на мить їй здалося, що все справді буде добре.
Потім був ресторан. Зала «Карпат» виявилась просторою, з дубовими панелями на стінах і люстрами, що нагадували грона винограду. Гості розсідались, шуміли, цокались келихами з шампанським. Лідія Іванівна пурхала між столами, зустрічаючи гостей, — у темно-синій сукні, з перлами на шиї, бездоганна, владна, схожа на господиню балу. Оксана ловила на собі погляди — співчутливі, цікаві, оцінюючі. Вона сиділа поруч з Андрієм, тримала його за руку й намагалась не думати про те, як усе це далеко від того, про що вона мріяла.
Після третьої зміни страв почались тости. Вставали родичі, друзі, колеги Андрія з майстерні. Говорили звичні речі про щастя, здоров'я, дітей. Оксана слухала краєм вуха. Вона чекала тосту Лідії Іванівни. І, як виявилось, не дарма.
Теща підвелась зі свого місця. У залі одразу стало тихіше — гості відчули важливість моменту. Лідія Іванівна обвела всіх поглядом, почекала, поки стихне останній шепіт, і почала:
— Дорогі гості. Сьогодні щасливий день. Мій син, моя єдина дитина, створив сім'ю. Кожна мати мріє, щоб її дитина була щасливою. І я не виняток.
Вона зробила паузу, зробила ковток із келиха.
— Коли Андрій сказав мені, що зустрів жінку, яку покохав, я зраділа. Кохання — це великий дар. А коли я дізналась, що в Оксани вже є дитина, я, зізнаюсь, спершу злякалась. Не за себе злякалась — за сина. Чи впорається він із такою відповідальністю? Чи вистачить йому мудрості й терпіння? Адже чужа дитина — це завжди складно. Це особлива ноша, яку не кожен готовий нести.
Зала завмерла. Хтось перестав жувати. Оксана відчула, як холодок поповз спиною, — дрібний, липкий, мов осінній туман.
— Але потім я побачила, як Андрій старається, як він прив'язався до Данилка. І я зрозуміла: мій син виріс хорошою людиною. Він не злякався труднощів. Він узяв на себе відповідальність. І за це я його поважаю.
Лідія Іванівна повернулась до Оксани. У її очах було щось таке, від чого нареченій захотілось зникнути, розчинитись у повітрі.
— Оксано, я хочу сказати тобі спасибі. За те, що ти дала моєму синові шанс проявити свої найкращі риси. За те, що ти повірила в нього. Я знаю, тобі було нелегко. Другий шлюб із дитиною — це завжди випробування. І я рада, що ти знайшла в собі сили почати все заново. Я сподіваюсь, що ти оціниш ту жертву, яку приносить мій син, приймаючи твою дитину як свою. І зробиш усе, щоб він не пошкодував про свій вибір.
Слово «жертву» повисло в повітрі, наче зашморг. Оксана не бачила облич гостей, але відчувала, як змінилась атмосфера. Люди засовались на стільцях, хтось кахикнув, хтось надто голосно брязнув виделкою.
Лідія Іванівна усміхнулась — тією самою усмішкою, тонкою і страшною, — і підняла келих.
— За вас, дорогі мої. За ваше терпіння і мудрість. Будьте щасливі. Особливо ти, Андрійку. Ти заслужив.
Оксана сиділа, вчепившись руками в край столу. Всередині вирувала буря. «Жертва». «Чужа дитина». «Не пошкодував про свій вибір». Кожне слово било в одну точку, і точкою цією було публічне приниження. Теща щойно при всіх гостях дала зрозуміти: її син зійшов до Оксани, зробив послугу, підібрав жінку з довеском — і тепер Оксана має бути вічно вдячною.
Вона глянула на Андрія. Він сидів, опустивши голову. Щоки його палали. Йому було соромно. Він розумів, що мати перейшла межу. Але він мовчав. Мовчав.
І це мовчання було гучнішим за будь-які слова.
— Вибач, — прошепотів він. — Я не знав, що вона таке скаже.
— А що б ти зробив, якби знав? — так само пошепки відповіла Оксана.
Андрій не відповів. Відвів погляд.
Подальший банкет покотився за інерцією. Музика, танці, конкурси, крики «гірко». Оксана усміхалась, приймала поздоровлення, позувала для фотографій. Усе, як годиться. Але всередині в неї наче щось обірвалось.
Данило весь вечір сидів тихо, малював на серветці якісь візерунки. Коли гості почали розходитись, він підійшов до матері й мовчки взяв її за руку. Його долоня була холодною і трохи вологою.
— Мамо, давай поїдемо додому, — прошепотів він. — Будь ласка.
— Зараз, синку. Ще трохи.
— Вона ж тебе образила. Я бачив.
Оксана присіла навпочіпки, зазирнула синові в очі.
— Даню, ти ж знаєш, що ти не «чужа дитина»? Ти моя дитина. Найрідніша. І ніхто, чуєш, ніхто не сміє казати інакше.
— Я знаю, мам. Але вона ж так думає. І дядько Андрій мовчить. Чому він мовчить?
— Тому що йому важко. У нього мама одна, і він її любить.
— А тебе він любить?
— Любить.
— Тоді чому не захистив?
Оксана не знала, що відповісти. Вона обняла сина й стояла так, доки останні гості не покинули залу.
Додому повертались пізно. Данило заснув у машині, притулившись до вікна. Андрій мовчки вів авто. У салоні пахло дощовою водою і втомою.
Удома Оксана віднесла сина в ліжко, поцілувала в чоло, поправила ковдру. Андрій стояв у дверях дитячої й дивився на них. Обличчя його було сірим, змарнілим.
— Я поговорю з мамою, — сказав він, коли вони вийшли на кухню. — Завтра ж. Вона перегнула.
— Андрію, — Оксана сіла на стілець, склала руки на колінах. — Скільки разів ти це казав? І що змінилось? Вона вибачалась, а потім робила гірше. Ти не можеш її зупинити. Ти боїшся її образити. А я більше не можу це терпіти.
— То що ти пропонуєш? Розлучення? У день весілля?
— Я пропоную тобі обрати. Не між мною і нею. А між роллю дорослого чоловіка, чоловіка й батька — і роллю маминого синка. Це твій вибір, Андрію. І зробити його можеш тільки ти.
Вона встала й пішла в спальню. Перша шлюбна ніч минула в тиші, яка була гіршою за будь-які крики.
Наступного ранку Лідія Іванівна зателефонувала сама. Андрій узяв слухавку, вийшов на балкон. Оксана чула уривки розмови: «Мамо, це було принизливо…», «Вона моя дружина…», «Ти не мала права…». Голос Андрія тремтів, але звучав твердіше, ніж зазвичай. Потім у трубці, мабуть, закричали, бо він замовк і довго слухав. Оксана бачила крізь скло, як він заплющив очі й вільною рукою вчепився в перила — так, що кісточки пальців побіліли. Коли з трубки долинув пронизливий металевий писк — мати, видно, шпетила на всю котушку, — він раптом труснув головою, мов оглушений, і сказав тихо, але виразно: «Якщо ти не приймаєш мою сім'ю, значить, ти не приймаєш мене». Сказав — і натиснув відбій.
Коли повернувся на кухню, його тіпало. Щелепи зведені, на вилицях грають жовна. Він налив собі води з крана, сьорбнув, частина пролилась на футболку — він навіть не помітив.
— Сказав, — видихнув він, витираючи рота долонею. — Сказав, що якщо вона ще раз дозволить собі подібне, я припиню спілкування. Зовсім. Господи, вона верещала, як… я навіть не знаю, як. Казала, що я невдячний, що ти мене налаштувала, що вона бажала тільки добра. А потім кинула слухавку.
Оксана дивилась на нього. Він був розбитий, спустошений. Але в очах уперше за довгий час з'явилось щось нове — чи то рішучість, чи то злість, чи то звільнення.
— Я не дам їй зруйнувати нас, — сказав він. — Не дам. Я тебе люблю. І Данила люблю. Він мені як рідний. Я хочу, щоб ти це знала.
Оксана підійшла, обняла його. Уперше за багато місяців вона відчула, що він справді поруч. Не десь там, між нею і матір'ю, а тут, із нею.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що? Я мав це зробити давно.
— За те, що зробив зараз.
Лідія Іванівна не з'являлась три тижні. Не телефонувала, не передавала записок. У будинку стало тихо й спокійно, наче після довгої бурі. Данило перестав здригатись від дзвінків у двері. Андрій вечорами грав із ним у шахи, майстрував разом модель космічного корабля, пояснював задачі з математики. Оксана варила вечерю, слухала, як вони сперечаються про футбол, і думала, що такої тиші в неї не було, мабуть, з дитинства.
Теща з'явилась на початку грудня. Без попередження, без дзвінка, просто відчинила двері своїм ключем — він у неї залишився ще з часів ремонту, і ніхто не подумав забрати.
Оксана саме поралась на кухні, коли почула, як клацнув замок. Здивовано обернулась. Лідія Іванівна стояла в коридорі — у довгому пальті, з мокрим від снігу коміром, із букетом білих хризантем і коробкою цукерок «Вечірній Київ».
— Не чекали? — спитала вона, усміхаючись. — А я вирішила зайти. Скучила за онуком.
Оксана витерла руки об рушник. Серце закалатало, у скронях застугоніло.
— Лідіє Іванівно, Андрія немає вдома. Може, ви попередите наступного разу?
— А навіщо попереджати? Я ж не чужа. Своїх попереджати не прийнято.
Вона повісила пальто, прослизнула на кухню, поставила квіти у вазу, цукерки — на стіл. Рухи були впевнені, хазяйські. Наче нічого й не сталось. Наче не було ані того тосту, ані трьох тижнів мовчання.
— Де Данилко? — спитала теща. — Я йому книжку принесла. Енциклопедію з астрономії. Гарне видання, дороге. Хай вчиться, розумним росте.
— Він у кімнаті, — сухо відповіла Оксана. — Але я не певна, що він захоче виходити.
— Та чого це? — Лідія Іванівна звела брову. — Ти його налаштувала проти мене?
— Ніхто нікого не налаштовував. Просто діти все відчувають.
— Діти відчувають те, що їм кажуть дорослі. Ти, Оксано, не роби з мене ворога. Я прийшла з миром.
Вона сіла за стіл, склала руки перед собою. Оксана стояла біля плити й не знала, що робити. Вигнати? Зателефонувати Андрію? Кричати?
— Я довго думала, — заговорила теща, дивлячись у вікно. — І зрозуміла, що була неправа. На весіллі я сказала зайве. Емоції, нерви, ти розумієш. Я не хотіла тебе образити.
— Але образили. Публічно. Перед усіма гостями. Перед моєю дитиною.
— Я шкодую про це. Щиро шкодую. І прошу вибачення. Давай почнемо спочатку. З чистого аркуша.
Оксана подивилась на неї. Уважно, довго. У словах тещі не було фальші, голос звучав м'яко, погляд був спокійний. Але щось у цьому всьому було не так. Щось невловиме, якась деталь, яку Оксана не могла вловити.
— Я приймаю ваші вибачення, — повільно сказала вона. — Але чистий аркуш — це занадто. Те, що було сказано, не зітреш. Воно залишиться.
— Залишиться, якщо ти дозволиш. Я ж кажу: давай спробуємо заново. Ради Андрія, ради Данилка. Він же дитина, йому потрібна сім'я, спокій.
Данило вийшов зі своєї кімнати саме в цей момент. Побачив тещу, завмер на порозі. Його обличчя стало замкнутим, настороженим.
— Онучку! — Лідія Іванівна розкрила обійми. — Іди до бабусі. Я тобі подарунок принесла.
Данило глянув на матір. Оксана ледь помітно кивнула. Хлопчик підійшов, узяв книгу, пробурмотів «дякую» і одразу відступив назад.
— Я піду читати, — сказав він і зник за дверима.
— Дикий якийсь, — зітхнула теща. — Ну нічого, привчимо. Я займатимусь із ним. Басейн, спорт, секції. Я вже довідалась, у спорткомплексі «Олімп» є чудова дитяча група.
— Лідіє Іванівно, — твердо сказала Оксана, — я сама вирішу, куди ходитиме мій син. Без вашої допомоги.
— Я ж хотіла як краще…
— Ви хотіли як краще для себе. Для свого спокою. Для своєї картини світу, у якій я — жінка з довеском, що має бути вдячна вашому синові до труни. Я не вдячна. Я рівна. І мій син — не довесок. Він особистість. І якщо ви цього не приймаєте, нам немає про що говорити.
Лідія Іванівна зблідла. Її пальці стиснули край столу.
— Ти жалкуватимеш про ці слова, — тихо сказала вона. — Андрій — мій син. Він ніколи не обере тебе замість мене.
— А я й не прошу обирати. Я прошу поважати. Всього лише поважати. Але ви на це не здатні.
Теща встала. Зняла фартух, який устигла пов'язати, акуратно склала його на стілець.
— Я піду. Але ми ще поговоримо. Не при Андрієві. Окремо. Я хочу, щоб ти знала: я не бажаю тобі зла. Але якщо ти зробиш мого сина нещасним, я цього не пробачу.
Вона пішла, тихо зачинивши за собою двері. Оксана стояла посеред кухні й дивилась, як на столі стоять білі хризантеми — такі ж, які були на весіллі. Такі ж, які Лідія Іванівна обрала замість ромашок, що подобались Оксані.
Клацання замка ще висіло в коридорі, а Оксана вже зрозуміла, що не може просто стояти. Ключ. У тещі лишився ключ. Після всього, що сталось, після цієї «окремої розмови», яка прозвучала як пряма погроза, уявити, що Лідія Іванівна може зайти ще раз — будь-коли, без стуку, без дзвінка, — було нестерпно.
Вона швидко перевдягнулась, схопила куртку, гукнула Данилові, що за п'ять хвилин повернеться, і вибігла на сходовий майданчик. Теща не встигла далеко від'їхати — її сріблястий «Рено» стояв унизу, прогріваючи двигун. Оксана спустилась пішки з п'ятого поверху, відчуваючи, як бетонні сходи холодитимуть навіть крізь підошви.
Лідія Іванівна помітила її, приспустила скло.
— Передумала? Чи вибачатись прибігла? — спитала вона зі звичною ледь помітною посмішкою.
Оксана підійшла впритул, дихаючи після сходів.
— Ключ, — сказала вона. — Віддайте ключ від квартири.
Тещина посмішка стала ширшою.
— Оксанко, це ж мого сина квартира. Якщо мені знадобиться зайти…
— Це наша квартира. Моя, Андрія й Данила. Якщо вам знадобиться зайти — ви зателефонуєте. Як усі.
Лідія Іванівна дивилась на неї секунд десять. Можливо, шукала слів, які б поставили Оксану на місце. Але цього разу слів не знайшлося. Вона мовчки відкрила сумочку, витягла зв'язку, від'єднала один ключ — звичайний, не брелоковий, — і кинула його Оксані. Та спіймала на льоту. Метал був холодний, як і все того дня.
— Ти думаєш, це щось змінить? — спитала теща тихо, вже без посмішки.
— Я знаю, що змінить, — відповіла Оксана, стискаючи ключ у кулаці.
Скло поповзло вгору, «Рено» рушив і зник за поворотом. Оксана стояла надворі, дивилась на сліди шин на мокрому асфальті й думала, що цей холодний шматок металу в долоні важить зараз більше, ніж обручка.
Коли вона повернулась додому, то з порога гукнула:
— Даню, в нас у дверях новий замок буде. Андрій повернеться — хай міняє. А поки що…
Вона вставила ключ у замок ізсередини, клацнула, перевірила, чи не провертається, і лишила стирчати. Навіть якби в тещі був дублікат, з того боку він би не спрацював.
Данило визирнув із кімнати:
— Ти в баби Ліди забрала?
— Забрала.
— Насовсім?
— Насовсім.
Хлопчик кивнув — отак коротко, по-чоловічому, — і знову зник за дверима. Але перед тим Оксана помітила, як він усміхнувся. Уперше за день.
Коли повернувся Андрій, вона розповіла все. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках пакет із мандаринами, і слухав. А потім важко зітхнув:
— Вона ніколи не зупиниться. Я люблю її, вона моя мати… але вона ніколи не зупиниться.
— Замок сьогодні поміняєш? — спитала Оксана.
Андрій глянув на неї, потім на ключ, який стирчав ізсередини, і вперше за довгий час розсміявся — коротко, нервово, але щиро:
— Господи, Оксано… Ти серйозно?
— Серйозніше, ніж будь-коли.
— Добре. Поїду в «Епіцентр», візьму врізний. Заодно пінопласту на балкон куплю, давно збирався…
Він розвернувся й пішов до дверей, на ходу натягуючи куртку. Зупинився на порозі, глянув через плече:
— Ти молодець, що забрала. Я б… ну, ти знаєш. Я б не зміг.
— Зміг би, — відповіла Оксана. — Просто не одразу.
Він кивнув, вийшов, і на сходах ще довго відлунювали його кроки.
Наближались новорічні свята. Місто прикрасили гірляндами, на Центральній площі поставили ялинку. Данило щодня виглядав у вікно й питав, чи скоро Новий рік. Андрій обіцяв повести його на ковзанку.
Одного вечора, коли Оксана вкладала сина спати, Данило раптом спитав:
— Мам, а баба Ліда більше не прийде?
Оксана поправила ковдру, поклала долоню синові на чоло.
— Не знаю, синку. Може, прийде колись. Але тепер вона спершу подзвонить. Як усі нормальні люди.
— Це добре, — сказав Данило й заплющив очі.
Вона вимкнула світло в дитячій, причинила двері й пішла на кухню, де Андрій, висолопивши язика, монтував новий замок — на столі лежали викрутки, свердло, балончик із мастилом. За вікном сипав сніг, лапатий і мокрий. На плиті свистів чайник.
Оксана сіла на табурет, взяла шматок шкурки й почала зачищати стару фарбу на дверному косяку — просто щоб руки були зайняті.
Андрій глянув на неї, усміхнувся самими кутиками губ:
— Ну що, мадам, нове життя починаємо із замка?
— Із замка, — погодилась вона. — І з мандаринів. Ти їх так і не почистив.
Андрій хмикнув, відклав викрутку й поліз у пакет.
