Соломія стояла біля відчиненого вікна дачі й дивилась, як від хвіртки неквапом сунуть Олена з Віталієм. За ними, штовхаючись ліктями, дріботіли їхні близнюки Назар і Тимко. У руках — нічогісінько. Жодного пакета, жодної торбини. Навіть кулька з хлібом не було.
Віталій першим зайшов на веранду, по-хазяйськи стягнув кросівки й одразу поліз руками до миски з нарізаними огірками.
— Ну й дорога в тебе, Соломійко, — пробубонів з набитим ротом. — Таке враження, що асфальт спеціально перед твоєю дачею закінчується.
— Ми ледве маршрутку спіймали, — підхопила Олена, всідаючись на стілець і підтягуючи до себе тарілку з ковбасою. — Уявляєш, водій відмовився в провулок заїжджати. Сказав, йому підвіску шкода.
Соломія перезирнулася з Вікторією, старшою сестрою, яка саме перевертала шампури над мангалом. Та стиснула губи й мовчки похитала головою. Вони з чоловіком приїхали на годину раніше. Привезли три кілограми свинячої шиї, домашній маринад у десятилітровій каструлі, п’ять пакетів із зеленню та овочами, ящик пива й дві пляшки коньяку. Богдан, Вікторіїн чоловік, уже добру годину чаклував над вугіллям.
Тиждень тому в сімейному чаті все розписали до дрібниць. Соломія дає дачу, посуд, вугілля й солодощі. Вікторія та Богдан купують м’ясо, напої, фрукти. А від Олени й Віталія чекали сири, рибну нарізку, свіжі багети й десерт для їхньої мами — у жінки за чотири дні мав бути день народження, і ці посиденьки планувалися як сюрприз-репетиція. Олена тоді скинула в чат емодзі «великий палець угору», і всі видихнули.
— У вас, я бачу, руки вільні, — спокійно мовила Соломія, прибираючи з веранди миску з огірками, до якої вже й близнюки простягли брудні пальці.
Олена пирснула.
— Ой, не починай. Ми все пояснимо. Там така історія вийшла… Коротше, холодильник полетів. О першій ночі. Усе, що купили заздалегідь, до ранку перетворилося на кашу. Сир поплив, риба запахла так, що сусіди міліцію хотіли викликати. Довелося три пакети сміття виносити.
Віталій кивнув і потягнувся до пляшки з мінералкою.
— Ми б купили щось дорогою, але всі гроші в холодильник вбухали. Майстер сказав, компресор накрився. Тисяч вісім гривень. Уявляєш?
Соломія уявляла. Уявляла дуже добре, бо Олена працювала бухгалтером у приватній фірмі, Віталій тримав шиномонтаж, і вісім тисяч для їхньої родини були сумою, яку вони спускали за один вечір у ресторані. А ще Соломія пам’ятала, як три місяці тому на Великдень Олена так само «забула» вдома паску й ковбасу. І на Новий рік теж «переплутала пакети» й привезла замість червоної ікри дві банки шпротів, хоча в чаті їй дісталася саме ікра.
— Тобто на день народження мами ви прийдете з порожніми руками, — підсумувала Соломія. — Як завжди.
— А що ти хочеш, щоб ми зараз назад у місто поперлися? — обурився Віталій. — Три години в один бік на маршрутці трястися? У вас тут он стіл ломиться. Вікторія он скільки м’яса приперла. Невже нам шматка пошкодуєте?
Вікторія нічого не відповіла. Вона перевернула шампур, зняла з вугілля попіл і глянула на Соломію. Між сестрами промайнуло щось таке, що зрозуміле тільки людям, які роками мовчки терпіли одне й те саме.
Соломія витерла руки об фартух і пішла до будинку. Повернулася за хвилину з великим аркушем ватману, скотчем і маркером. Приліпила аркуш до стовпа, що підпирав дах веранди, й великими літерами вивела:
«ПРАЙС НА СЬОГОДНІШНІЙ ВЕЧІР»
Олена перестала жувати. Близнюки завмерли з кубиками сиру в кулаках. Віталій поперхнувся мінералкою.
— Ти чого це задумала? — обережно спитала Олена.
— Правила змінилися, — спокійно відказала Соломія, продовжуючи писати. — Раз ви щоразу без нічого, будете платити за свою частку готівкою.
Вона відступила на крок. На ватмані красувалися розцінки:
— Порція шашлику зі свинини — 180 гривень.
— Овочі-гриль — 70.
— Салат із сезонних овочів — 90.
— Сирна тарілка (сир з пліснявою три види, пармезан) — 250.
— Хлібна корзина — 40.
— Пиво (пляшка) — 55.
— Коньяк (50 грамів) — 120.
— Солодке (тірамісу домашнє) — 160.
— Оренда дачі з людини — 200.
— Вугілля, розпал, робота мангальника — 150.
— Миття посуду після гостя — 100.
— Перебування дітей без нагляду — плюс 30% до батьківського чека.
— Знижок для родичів немає, — додала Соломія й поклала маркер на стіл. — Хто не згоден — маршрутка в місто ходить щогодини.
Запала тиша. Чутно було, як на мангалі шкварчить жир, падаючи на вуглину, і як десь за парканом сусідський пес гавкає на велосипедиста.
Олена отямилася першою. Вона схопилася на ноги, вперла руки в боки:
— Ти що, здуріла?! Ми твоя сестра й брат! Ми що, чужі люди — платити за те, що ти нас запросила?
— Я запросила вас допомогти організувати свято для мами, — відчеканила Соломія. — Кожен узяв на себе конкретний список. Ти свій список не виконала. Вкотре. Тому компенсуєш те, що з’їси й вип’єш. Це називається справедливість.
Віталій підвівся, витираючи жирні пальці об джинси.
— Слухай, Соломіє, ти це серйозно? Ти хочеш, щоб я зараз дістав гаманець і відрахував тобі гроші за шматок м’яса? Який у нас бюджет сімейний, ти знаєш? Ми родичі, в нас усе спільне.
— Спільне — це коли ви привозите продукти, а ми разом готуємо, — втрутилася Вікторія. — А коли ви приїжджаєте на готовеньке третій раз поспіль, це не спільне. Це нахлібництво.
— Ах, он як! — Олена розвернулася до Вікторії. — То ти теж у цій змові? Дві старші сестри вирішили провчити молодшу, так? А мамі ви що скажете? «Оленка грошей не дала, ми її за стіл не посадили»?
— Мама скаже те саме, — незворушно сказала Соломія. — Вона вже три дні питає, чому її молодша донька жодного разу не скинулася на подарунок, хоча ми домовилися про спільний конверт. Ти ж пам’ятаєш про конверт, Олено? Чи холодильник і це пояснює?
Тут близнюки, відчувши, що запахло скандалом, тихенько вислизнули на подвір’я й побігли до гойдалки. Дорослі залишилися на веранді — три жінки й один чоловік, між якими повисло щось важче за липневу спеку.
Віталій фиркнув, поліз у задню кишеню, дістав пошарпаний гаманець і жбурнув на стіл дві сотні.
— На! Подавися. Тільки потім не кажи, що я твою дачу обідав. Поїхали, Олено.
Олена не рухалася. Вона стояла, схрестивши руки, й дивилася на сестру з виразом глибокої образи. За цим виразом, проте, ховалося щось іще — розгубленість. Уперше за багато років її фірмовий фокус не спрацював.
— Ти… ти справді нас виженеш? — спитала вона тихо.
— Я нікого не виганяю, — відповіла Соломія. — Я просто більше не годую дорослих працездатних людей задарма. Хочете святкувати — платіть. Не хочете платити — беріть участь продуктами й працею на рівних. Це правило тепер діятиме для всіх. І на мамин день народження теж. Або ви привозите те, за що відповідаєте, або одразу переказуєте гроші на картку. Жодних винятків.
Віталій зібрався було щось сказати, але Олена смикнула його за рукав.
— Сядь, — процідила вона. — І діставай решту.
Він витріщився на дружину.
— Ти серйозно?! Вона нас як у ресторані обсчитала, а ти…
— Я сказала — діставай.
Олена випростала спину, підійшла до столу й почала мовчки перераховувати купюри. Обличчя її палало, пальці тремтіли, але вона вголос зачитувала кожну позицію з прайсу:
— Дві порції шашлику, чотири салати, сирна тарілка, чотири пива, двісті грамів коньяку, діти… Оренда дачі з чотирьох осіб, вугілля, миття посуду… Разом три тисячі сто шістдесят. Тримай.
Вона простягнула гроші Соломії. Та взяла їх спокійно, перерахувала, сховала в кишеню фартуха.
— Дякую. Тепер ви наші гості. Сідайте, зараз усе принесемо.
Вечір минув дивно. Близнюки носилися подвір’ям, Богдан жартував із Віталієм, намагаючись згладити незручність, Вікторія розливала коньяк. Олена сиділа з кам’яним обличчям, але їла акуратно, не поспішаючи, ніби пробувала кожен шматок уперше. Можливо, так воно й було — уперше за довгі роки ця їжа не дісталася їй за звичкою, а була чесно оплачена.
Коли стемніло, Олена підійшла до Соломії, яка мила посуд у літній кухні.
— Ти могла б просто сказати, що тобі набридло, — мовила вона, дивлячись не на сестру, а кудись у темне вікно. — Не обов’язково було той прайс ліпити.
— Я казала, Олено. Тричі казала. Ти щоразу відмахувалася. Слова ти не чуєш, а от коли гроші віддала — почула.
Олена зітхнула. Помовчала. Потім узяла рушник і мовчки почала витирати тарілки, які подавала сестра.
Більше вони не говорили. Але коли за тиждень у сімейному чаті розписували меню на мамин ювілей, Олена першою написала: «Я беру сири, рибу, десерт і подарунковий конверт у понеділок завезу». І ніхто не ставив під цим повідомленням смайлик-підморгування — лише спокійний великий палець угору.
Соломія тоді налила собі чаю, вийшла на ту саму веранду, де висів згорнутий у рулон ватман, і подумала, що іноді три тисячі сто шістдесят гривень вартують більше, ніж будь-яка терапія. Бо родинний бюджет — річ така: поки кожен не відчує його на власному гаманці, спільним він не стане.
