Микола закохався у Соломію в дев'ятому класі. Вона була з тих, на кого озираються навіть учителі. Густе волосся кольору осіннього листя, примружені очі — не то карі, не то зелені, залежно від освітлення в шкільному коридорі. А він — звичайний хлопець із сусіднього двору, трохи сутулий, вічно в одній і тій самій розтягнутій кофті. Коли Соломія на перерві проходила повз, у Миколи дерев'янів язик. Він навіть відповідав зухвало, щоб приховати, як тремтять руки.
Після випускного їх розкидало. Він поїхав до Львова, вступив у політехніку, потім армія, потім робота на залізниці в Івано-Франківську. Про Соломію згадував рідко — так, уривками, коли чув пісню, яку вона колись співала на уроці музики, або коли бачив дівчину з мідним відливом волосся в тролейбусі.
Через дев'ять років він повернувся до рідного Кам'янця — провідати матір. Та влаштувала вечерю: вареники з вишнями, сусіди, родичі. За столом сидів і його давній приятель Андрій — вони разом бігали на футбол і списували контрольні з фізики. Після чаю вийшли на балкон — покурити й поговорити без сторонніх вух. Горіла єдина лампочка над під'їздом, і навколо неї билися нічні метелики.
Андрій розповідав про колишніх однокласників — хто де осів, хто за кордоном. А потім замовк, струсив попіл і сказав глухо:
— Соломія в аварію потрапила. Три роки тому. Під Жмеринкою фура вилетіла на зустрічну. Батько загинув на місці, а вона тепер на візку.
У Миколи всередині щось обірвалось і полетіло вниз.
— Брешеш.
— Я б хотів, щоб брехав. Лікарі готують її до операції, але ніхто не обіцяє, що вона знову ходитиме.
Андрій затягнувся і видихнув дим у темряву.
— Слухай, я маю тобі дещо сказати. Давно треба було. На випускному я сказав Соломії, що кохаю її. А вона відповіла: «Вибач, мені подобається Микола. Поговори з ним, може, він нарешті перестане мене уникати». Я злився. І нічого тобі не передав.
Микола дивився на мерехтливу лампочку і мовчав. Не на Андрія злився — на себе. На своє боягузтво. На всі ті рази, коли вона пробувала заговорити, а він ховався за грубістю, як за парканом.
Куртка, сходи, вулиця. Він не пам'ятав, як опинився біля старого будинку Соломії на Руській. Цегляний, із вибитою сходинкою перед входом — він стільки разів проходив повз нього після школи, не наважуючись подзвонити.
Двері відчинила її мати. Впізнала не одразу, потім сплеснула руками:
— Миколо? Ти як тут?
Він не знайшов слів для пояснень. Просто зайшов.
Соломія сиділа біля вікна. За вікном світився жовтим знак аптеки. Коротка стрижка замість кіс, які він пам'ятав, бліде обличчя, на колінах — картатий плед. Візок стояв трохи боком, ніби його квапливо відкотили від столу.
Вона побачила його і не здивувалася. Тільки губи стиснула.
— Прийшов подивитися на інваліда?
— Я не тому.
— А чому? Дев'ять років ти мене не помічав. Коли я могла ходити — тобі було байдуже. А тепер раптом згадав? — у голосі дзвеніла крига. — Жалість — це останнє, чого мені від тебе треба.
Микола присів навпроти неї на старий дерев'яний стілець. Десь у дворі гавкав сусідський пес — той самий, що і дев'ять років тому.
— Це не жалість, — сказав тихо. — Я кохаю тебе з дев'ятого класу. І жодного дня не переставав. Просто був надто великим дурнем, щоб сказати.
Вона здригнулась, але очі залишились холодними.
— Легко тепер говорити. Коли я така.
— Ти така сама. Як і тоді.
— Не бреши. Тоді я була іншою. — Вона відвернулася до вікна. — Іди додому, Миколо. Не роби з мене привід для свого благородства.
Він не пішов.
Наступного дня прийшов знову. Приніс гарячих круасанів із кондитерської на розі. Соломія дивилася на нього спідлоба, але круасан узяла. Ще через день він прийшов із книжкою — старим виданням Костенко, яке знайшов на книжковому ринку. Вони сиділи й мовчали, і це було не ніяково — просто тихо.
Так тривало місяцями.
Він возив її на процедури до обласної лікарні. Знав уже кожен закуток неврологічного відділення, кожну медсестру на ім'я. Коли Соломія зривалася — а вона зривалася часто, кричала, що він даремно витрачає час, — Микола мовчки чекав за дверима. Коли вона заспокоювалася, заходив і пропонував чай.
Одного разу восени, напередодні операції, вона взяла його за руку. Пальці були холодні й тонкі.
— А якщо нічого не вийде? Якщо я більше ніколи не встану?
— Значить, не встанеш. Я все одно буду поруч.
— Чому ти такий впертий?
— Бо один раз уже злякався. Другого разу не буде.
Операція тривала вісім годин. Микола сидів у коридорі, дивився на білий кахель і рахував тріщини між плитками. Коли вийшов хірург і сказав «усе гаразд», він уперше за весь день видихнув.
Але далі була реабілітація. Пекельна.
Спершу вона вчилася просто сидіти без опори. Потім — стояти на брусах, закусивши губу до крові. Її ноги тремтіли, піт заливав очі. Микола стояв поруч, і руки в нього теж тремтіли. Одного разу вона зробила два кроки — і обоє розплакалися прямо в реабілітаційному залі, не соромлячись ні лікарів, ні інших пацієнтів.
Через півтора року вона пішла.
Кульгаючи, повільно, але сама. Власними ногами.
Весілля було скромним. Розписалися у Кам'янецькому РАЦСі, посиділи в тісному колі в ресторанчику біля фортеці. Коли Соломія йшла до нього — повільно, трохи накульгуючи, але прямо, — Микола відчув, як щось усередині нарешті стало на місце. Пазл склався.
Ідилія тривала рівно до візиту в київську клініку. Лікар довго гортав знімки, потім зняв окуляри.
— Вагітність неможлива. Занадто серйозні пошкодження. Мені дуже шкода.
Соломія в машині мовчала. Вдома зачинилася в спальні. Микола чув, як вона плаче, — глухо, у подушку, щоб він не почув. А він сидів під дверима, притулившись спиною до одвірка, і не знав, що сказати.
Коли вона вийшла — опухла, з червоними очима, — він узяв її обличчя в долоні.
— Я не піду.
— Ти хочеш дітей. Я знаю, що хочеш. Знайди жінку, яка…
— Моя жінка — ти. Я не збираюся нічого шукати.
— Це нечесно.
— Чесно — це коли ти дозволила мені залишитися. Решта — деталі.
Про всиновлення першою заговорила вона.
Був вечір. На плиті шкварчала цибуля, в телевізорі йшов якийсь серіал. Соломія помішувала на сковороді й раптом сказала:
— Сім'я — це ж не тільки кров, правда? Є діти, яким потрібен хтось. Можливо, ми — ті, хто їм потрібен.
Микола підійшов ззаду й обійняв її за плечі.
— Я чекав, коли ти це скажеш.
Потяг до Вінниці йшов чотири години. Вони їхали до обласного будинку дитини — просто познайомитися, подивитися. Жодних обіцянок собі не давали.
Їх провели до ігрової кімнати. Пахло кашею та пральним порошком. На підлозі сиділо кілька дітей, вихователька щось читала вголос. У кутку, окремо, на старенькому пуфику сиділа дівчинка років чотирьох. Світле волосся відливало міддю, очі — карі, уважні й трохи насторожені. В руках тримала ляльку — одну косичку ляльці хтось уже відірвав.
Соломія зупинилась. Просто завмерла на порозі, вчепившись у Миколин рукав.
Дівчинка подивилася на неї. Довго, не кліпаючи. Потім підвелася, підійшла і задерла голову.
— А ви до мене?
Соломія присіла навпочіпки. Очі в неї вже блищали.
— Так. Здається, ми дуже довго тебе шукали.
Дівчинка подумала секунду — і простягнула їй ляльку.
— Її Софійка звати. А мене — Даринка. Будете моєю мамою?
Соломія не витримала. Сльози потекли по щоках, але вона сміялася — тихо, світло. Микола стояв за її спиною і дивився на двох однаково рудих, і йому здавалося, що світ на мить став кольоровішим, ніж усі останні десять років.
Через два місяці Даринка вперше переступила поріг їхнього дому. В коридорі її чекали нові капці — маленькі, з вишитими зайчиками.
Ввечері дивилися разом мультик. Даринка заснула на колінах у Соломії, притиснувши до щоки ляльку з однією косичкою. На екрані мерехтіли яскраві кадри, але Микола не дивився туди. Він дивився на дружину й доньку.
За вікном падав перший сніг.
