Сергій підіймався на п'ятий поверх пішки. Ліфт у їхньому під'їзді не працював з весни, і він уже звик рахувати сходинки — двадцять сьома завжди рипіла. Сьогодні він зупинився на двадцять сьомій не через рип. Пахло не так, як завжди. Не смаженою картоплею з третього поверху, не вогким бетоном, а чимось кислим, ніби хтось викинув відро гнилих яблук. Сергій перехопив спортивну сумку в іншу долоню. На площадці п'ятого поверху стояв дитячий триколісний велосипед із облупленою фарбою. Він його не вперше бачив, але сьогодні той стирчав просто перед дверима. Сергій відсунув його ногою, вставив ключ у замок. Двері виявилися незамкнені.
У коридорі лежала купа взуття — так, ніби хтось вивернув ящик. Серед кросівок стирчала зламана парасолька. Пахло горілим маслом і тухлими яйцями. Сергій не став роззуватися.
Телевізор волав на всю квартиру. Віра лежала на дивані, підібгавши ноги, і дивилася якесь ток-шоу. У неї в долоні була пачка чипсів. Сергій обвів очима кімнату. На килимі валялися шкарпетки, порожні пляшки з-під пива, обгортки від шоколадок. Під журнальним столиком стояла таця з недоїденою піцою, на якій уже з'явилася зеленкувата плівка. За три тижні рейсу він відвик від такого.
Його увага зачепилася за балкон. Там, де раніше стояв мотоцикл, залишилася тільки брудна пляма від колеса і згорнутий брезент. Сергій кліпнув, підійшов до скляних дверей, прочинив їх. Балкон порожній. На перилах — подряпина від керма.
Він обернувся до дружини:
— Де мотоцикл?
Віра не відірвала очей від екрана. Дожувала чипсину, пальці витерла об ковдру.
— Продала. Треба було гроші.
Сергій відчув, як у грудях щось стислося — не біль, а глухе нерозуміння.
— Це мотоцикл мого діда. Єдина річ, яка в мене від нього лишилася.
— Ой, не починай. — Вона глянула на нього, і в цьому погляді промайнула не лише злість, а якась стомлена образа, ніби вона наперед знала, що зараз почує докір, і втомилася від нього ще до того, як він прозвучав. — Він сто років стояв без діла, іржавів на тому балконі. Я тиждень шукала, кому його збути, бо на кредит за холодильник не вистачало, а тобі байдуже було, ти в рейсі. Продала за шістдесят тисяч. Скажи спасибі, що хоч не викинула.
— Кредит за холодильник — тридцять тисяч. Куди ділася решта?
Віра сіпнулась, наче він влучив у щось живе.
— На комуналку. І взагалі, чого ти рахуєш кожну копійку? Ти в рейсі місяцями, я тут сама, з усім сама…
— Ти хоча б у курсі, що тут свинарник? — спитав він рівно, не давши їй договорити.
— А ти що, прибирати приїхав? — Голос зірвався вище, ніж вона, здається, хотіла. — Ти ж у рейсі заробляєш, тобі легко судити. Спробував би сам місяцями сидіти в чотирьох стінах, без машини, без грошей на таксі, поки ти по Європах катаєшся.
— Я не по Європах катаюся. Я вантажі вожу, щоб ти тут…
— Щоб я тут що? — перебила вона, і в її очах щось блиснуло, схоже на страх, який вона тут же затопила люттю. — Сиділа й чекала, поки ти зласкавишся приїхати?
Сергій пішов на кухню. Раковина зникла під тарілками. На дні сковорідки плавало щось схоже на вчорашній борщ, але вже з пухирями. На столі — відкрита банка тушонки, до якої прилипли не дріжджі — личинки. Сергій вийшов з кухні, не торкнувшись нічого.
Він зупинився біля дивана. Віра лежала, розкинувши руку з чипсами.
— Скільки, кажеш, ти за нього взяла?
— Шістдесят тисяч! Чого ти прискіпався? Це був мій мотоцикл, бо він у нашій квартирі стояв. Я мала право!
— Право, — повторив Сергій. — Це мотоцикл, який дід власноруч зібрав із двох розбитих, коли я був у восьмому класі. Він мені його заповів, а не квартирі.
Він витягнув телефон.
— Ти що робиш?
Сергій не відповів одразу. Відкрив банківський застосунок, знайшов вкладку з накопиченнями — три роки рейсів, три роки грошей, які він відкладав окремо, на новий будинок, про який мріяв ще з дідом.
— Куди ти переводиш гроші? Це наші гроші!
— Це те, що я зібрав за три роки рейсів, поки ти тут сиділа, як ти кажеш, сама. Мама завтра лягає на операцію, а грошей на палату й ліки їй бракує. Тепер вистачить.
Він показав їй екран. Цифри стояли рівно: «540 000,00 грн». Віра заклякла, її рот відкрився, і на секунду в її обличчі майнуло щось справжнє — не злість, а розгублена туга людини, яка раптом зрозуміла, що втратила ґрунт під ногами.
— А квартира, — Сергій дістав з полиці папку, — переходить на неї ж. Дід залишив мені цю квартиру в спадок ще до нашого весілля, ти знаєш. Юрист підтвердив: вона моя особиста, я можу розпоряджатися нею як хочу. Завтра підписуємо договір дарування.
Він сказав це тим самим голосом, яким зачитував показники витрат на заправках. Віра кинулася до нього, спробувала вихопити папку.
— Ти не маєш права! Я тут три роки прибирала, готувала, чекала тебе з рейсів!
— Прибирала, — Сергій обвів рукою кімнату з розкиданими пляшками. — Три тижні тому я поїхав, лишивши чисту квартиру.
Віра затнулася. Вона смикнула його за рукав, ніби ще могла щось утримати. Сергій відсторонив її руку — обережно, без злості, просто прибрав з дороги.
— Мені страшно, — раптом сказала вона тихіше, майже пошепки, і в цьому голосі не було вже театру, лише втома. — Я не вмію сама. Ти завжди все вирішував, гроші, документи, все на тобі було.
Сергій на мить завмер із папкою в руках.
— Тоді вчись. Бо мене тут більше не буде.
Він поклав папку на тумбу, сфотографував екран телефону з підтвердженням переказу. Потім підійшов до вішалки, зняв куртку, яку Віра кинула на підлогу замість того щоб повісити. Натягнув.
— Ти куди? — Віра бігала за ним з кімнати в коридор. — А як же я? А ремонт, який ми планували?
Він зупинився на порозі. У коридорі смерділо так, що сльозилися очі. Сергій витяг з кишені зв'язку ключів, відчепив ключ від квартири. Поклав його на перила сходів.
— Лиши собі, поки не з'їдеш. Мені він більше не потрібен.
Віра застигла у дверях.
— Ти не можеш отак піти!
Сергій не озирнувся. Він спускався сходами, переступаючи через два щаблі. У дверях під'їзду його обдало холодним повітрям — воно пахло дощем, а не тухлятиною. Він сів у свій старий Lanos, кинув сумку на заднє сидіння. Поруч лягла папка з документами. Сергій набрав матір:
— Мамо, я зробив. Квартира твоя, і гроші вже на рахунку. Завтра о десятій я привезу тебе на операцію, не хвилюйся.
У трубці почулося схвильоване «синку, не треба було», але він уже завів двигун. Двірники змахнули перші краплі з лобового скла, розмазуючи їх у дві рівні дуги. Сергій виїхав з двору, глянув у дзеркало заднього виду — під'їзд танув у сірій пелені дощу, а дорога попереду вже блищала мокрим асфальтом під фарами зустрічних машин.
