— Тримай, тут на проїзд вистачить. Тільки не барися, бо мама обід на пів на першу замовила, вона чекати не любить, — Олег простягнув мені зім'яту купюру в сто сорок гривень і жменю дрібняків.
Я стояла на ґанку перинатального центру на Русанівці й дивилася на ці гроші, наче вперше їх бачила. Нашому синові було п'ять днів. Мене виписали п'ятнадцять хвилин тому після екстреного кесаревого розтину, і кожен крок віддавався тупим болем унизу живота, ніби хтось невидимий стягував шов грубою ниткою. Данилко заворушився біля грудей і тихенько захникав — я притиснула його щільніше, заколисуючи.
— Що значить «на проїзд»? — мій голос прозвучав тонко й розгублено. — Олеже, я ледве до вбиральні доходжу, який автобус?
Олег Соколовський, мій чоловік уже два з половиною роки, закотив очі так демонстративно, що це помітила навіть медсестра, яка виносила речі. Того самого ранку він запізнився на виписку на сорок хвилин, зате встиг сходити на стрижку — від нього й досі пахло одеколоном і свіжою пудрою.
— Слухай, Ярино, давай без цього. Моя сестра Ірена після своїх пологів на третій день уже по магазинах ходила. І нічого, жива-здорова. Ти просто себе накручуєш.
Я нічого не відповіла. Бо знала, як насправді «ходила по магазинах» Ірена. З нянею, яку найняв її чоловік. З водієм, який чекав біля входу. З масажисткою, яка приїжджала додому через день. Але Олег, звісно, про це не згадував. Він узагалі останнім часом рідко про щось згадував при мені — хіба що бурчав собі під носа про якусь адвокатську комісію, але я, чесно, не вникала. Вагітність.
За його спиною стояв чорний BMW X5 — машина, яку мій батько подарував нам на весілля. Олег їздив на ній щодня, пояснюючи, що клієнти «мають бачити успішного адвоката, а не хлопця на старій «Лачетті». Я уявляла собі цю поїздку додому інакше. Думала, він відкриє мені дверцята, допоможе сісти, може, навіть скаже, що я молодець. Мені не потрібні були квіти. Просто трохи людського тепла.
— А машина? — запитала я, хоча вже знала відповідь.
Олег поправив комір дорогої сорочки, на мить затримав погляд на моєму обличчі — ніби хотів щось сказати. Але тут його гукнула мати, і він одразу відвернувся.
— Мені вона потрібна. У мене обід із мамою та Іреною в «Океані» на Подолі. Стіл заброньований, люди місяць чекають. Я не збираюся скасовувати через те, що в тебе поганий настрій.
У цей момент з дверей центру вийшла його родина. Людмила Станіславівна, його мати, у світлому кашеміровому пальті, з таким шлейфом парфумів, що в мене одразу защипало в носі. Її чоловік Григорій Петрович ішов поруч, уткнувшись у телефон. Ірена випливла останньою, на підборах, і вже комусь телефонувала, голосно обурюючись, що їх можуть посадити не біля вікна.
— О, нарешті, — кинула Людмила Станіславівна. Її погляд ковзнув по Данилкові й на секунду затримався — вона навіть губи стулила так, ніби хотіла щось мовити. Але потім насупилася й відвела очі. — Олежику, ми запізнюємось. Ти б хоч дитину вкутав, — додала вона через плече і рушила до машини.
Ніхто не запитав, як я почуваюся. Ніхто не поцікавився, чи потрібно щось дитині. Медсестра винесла сумку з речами й розгублено зупинилася. Олег вихопив сумку в неї з рук, кинув на заднє сидіння BMW і повернувся до мене.
— У холодильнику борщ є, ще з понеділка, — сказав він. — Розігрієш, коли приїдеш. І не дзвони мені без кінця. У мене важлива зустріч, я хочу спокійно пообідати з родиною.
«З родиною». Це слово різонуло гірше за шов. Я стояла на бетонних сходах, притискаючи до себе немовля, і відчувала, як монети в спітнілій долоні стають гарячими.
Олег сів за кермо. Людмила Станіславівна зайняла переднє пасажирське сидіння — моє місце. Ірена з батьком улаштувалися позаду. Двигун загув, і чорний позашляховик плавно виїхав з парковки. Крізь тоноване скло я побачила, як Олег засміявся з якогось жарту сестри. Я не могла згадати, коли востаннє він усміхався мені.
За хвилину під'їхав автобус. Чотирнадцятий маршрут, старий «Богдан» з облізлою фарбою. У салоні пахло бензином і вогким ганчір'ям. Кожна металева сходинка відгукувалася болем унизу живота — я тримала Данилка однією рукою, а другою судомно хапалася за поруччя. Водій — літній чоловік у вицвілому картузі, з утомленими очима — уважно подивився на мене, на бліде обличчя, на згорток під шаликом.
— Вам погано, дівчино? — запитав він. — Може, швидку?
— Мені просто треба сісти.
Він кивнув, опустив підвіску, почекав, поки я дістануся до найближчого вільного місця.
— Не поспішайте, я зачекаю, — додав тихо, а потім гукнув у салон: — Дайте жінці місце, не бачите?
Я сіла на тверде сидіння, обережно переклала Данилка на коліна. Він закряхтів, завовтузився, але не прокинувся. Я дивилася на нього й раптом помітила, що в мене вже не тремтять руки. Хвилину тому трусилися так, що монети дзвеніли в кулаці, а тепер — тихо. Я розтиснула долоню — дрібняки вп'ялися в шкіру, залишивши червоні цятки.
Автобус повз по проспекту, зупинявся на світлофорах, набирав нових пасажирів. Я дивилася у вікно на сіре березневе небо й подумки перегортала останні два з половиною роки. Олег не знав, хто я насправді. Він ніколи не питав, чим я займалася до нашого знайомства. Не цікавився, які в мене зв'язки, які люди мене знають, що я можу, якщо мене довести. Для нього я була просто дружиною — зручною, тихою, завжди винною. Дівчиною, яка колись закохалася, а тепер стала деталлю інтер'єру.
Він не знав, що мій дід володіє однією з найбільших юридичних компаній у східній Україні. Тією самою компанією, де Олег мріяв працювати, але куди його не взяли навіть на стажування — ходили чутки, що в нього якісь проблеми з попередніми клієнтами. Я тоді не надала значення. Не знав, що саме я переконала діда дати йому шанс — після весілля, коли «перевіримо його в сімейному ділі». І той шанс мав відбутися наступного місяця.
Я дістала телефон. Подивилася на фотографію, яку зробила з вікна автобуса: вікно ресторану з панорамним склом, біля якого вони всі сиділи — Олег, його мати, Ірена, Григорій Петрович. Розливали вино, щось замовляли. Сміялися.
На годиннику було 13:12. Я відкрила контакти й набрала номер.
— Діду, — сказала я, коли на тому кінці зняли слухавку. — Ти казав, що готовий допомогти мені в будь-який момент. Цей момент настав.
…За чотири години я сиділа в заміському будинку діда, на березі Київського водосховища. Данилко спав у сусідній кімнаті під наглядом досвідченої медсестри, яку дід викликав одразу після мого дзвінка — звідти долинало його незадоволене кряхтіння, бо малюк ніяк не міг заспокоїтися після годування. Переді мною на столі лежав підготовчий пакет документів, і мій дід, Віктор Степанович Гудим — людина, яка тримала в кулаці половину адвокатського бізнесу країни, — мовчки слухав мою історію.
— Я зроблю так, що він пошкодує про кожне слово, сказане тобі сьогодні, — тихо промовив він. — Ти тільки скажи, з чого починати.
Я подивилася на вікно, за яким кружляв перший березневий сніг.
— Не одразу, — відповіла я. — Спочатку нехай він прийде додому.
Олег повернувся близько десятої вечора. Веселий, трохи п'яний, з букетом тюльпанів, які йому, вочевидь, вручила мати — «купи дружині хоч щось, хай не скаржиться». Квартира зустріла його тишею. Порожнім ліжечком у дитячій. Відсутністю моїх речей у шафі. І листом на кухонному столі, підписаним моїм дівочим прізвищем — Гудим.
У листі не було докорів. Лише адреса адвокатської контори, номер справи про розлучення та кілька рядків: «Машина оформлена на мене. Квартира теж. Я подаю на розлучення. З речами й документами розбереться мій адвокат».
Через тиждень він стояв біля входу в офіс мого діда на Інститутській. Без машини — напередодні я просто приїхала з водієм і другим ключем, поки він обідав з Іреною в тому ж «Океані», і забрала своє авто. Він вийшов з ресторану, а машини нема. Телефонував мені — я скинула. Без грошей — усі картки, якими він користувався, були випущені на моє ім'я, і я заблокувала їх ще в день виписки. З паперами на розлучення в тремтячих руках.
— Ярино, — видихнув він, побачивши мене. — Давай поговоримо. Я був ідіотом. Мама сказала, що ти все одно нікуди не дінешся, що після пологів жінки стають поступливішими, треба просто показати тобі твоє місце…
Він осікся. Бо я мовчала. Не зло. Просто стояла й дивилася на нього так, як дивилася того дня на сходинки автобуса.
— Ти знаєш, що найсмішніше, Олеже? — сказала я, поправляючи шаль на плечах. — Я готова була віддати тобі все. Просто так. Без умов. Але твоя мама захотіла показати мені моє місце. І знаєш, вона показала. Просто не те місце, на яке розраховувала.
Я розвернулась і пішла в офіс. Він щось кричав навздогін, але я не слухала. Данилко чекав мене на руках у няні. Дід потім розповів, що Олега, виявляється, виключили з адвокатського реєстру ще два роки тому — саме через ті скарги клієнтів. Просто йому якось вдавалося це приховувати. Тепер, після розлучення, хтось із колишніх клієнтів наважився подати заяву повторно, і дисциплінарна комісія нарешті зрушила з місця.
Людмила Станіславівна телефонувала мені тричі. Потім надіслала повідомлення: «Ярино, ну годі вже, обговоримо». Я не відповіла. Заблокувала контакт.
…За три місяці я сиділа в новому кріслі керівника юридичного департаменту. Данилко сопів у колисці поруч з моїм столом — няня поралася з пляшечкою за два кроки. За вікном розвертався червневий Дніпро. На телефоні висвітилося: «Пропущені: 3». Я провела пальцем по екрану — видалити. Потім відкрила те саме фото з автобусного вікна — березневий сніг, тепле світло ресторану, їхні силуети за склом. Збільшила. Трохи покрутила в руках.
Данилко завовтузився, почмокав губами, не розплющуючи очей. Я простягнула руку, і він миттєво вхопив мене за палець — міцно, як тоді, коли ми вперше їхали додому в старому чотирнадцятому «Богдані». Няня тихо заспівала йому про котика. Я вимкнула телефон і повернулася до вікна.
