Катруся йшла додому через леваду, де трава вже вимахала по пояс. Сонце сідало за стару грушу-дичку, і все навколо пахло чебрецем та пилом. Десь цвіркали коники, а в сусідньому дворі гавкав Бровко — дідів пес, якого вона знала ще цуценям. Левада здавалася зачарованою, хоч Катруся в казки вже не дуже вірила.
Дівчинці було дванадцять, і вона ніколи не боялася ходити цією стежкою сама. Їй подобалося збирати черепашки равликів після дощу і складати їх візерунками на старому пеньку біля криниці.
Аж ось у траві щось зашелестіло.
Катруся завмерла. Просто перед нею лежав великий полоз — чорний, з блискучими лусочками, що відливали синюватим. Він не втікав. Лише ледь ворушив хвостом, а на спині в нього темніла глибока рана — наче хтось рубонув лопатою.
Катруся присіла навпочіпки. У грудях кольнуло — так само, як тоді, коли знайшла під парканом кошеня з перебитою лапою. Не страх, а щось таке, що змушує діяти. Вона скинула рюкзак, дістала пляшку води. Мама завжди наполягала, щоб у рюкзаку була маленька аптечка — дівчинка вічно здирала коліна об ожину. Там лежав еластичний бинт, хлоргексидин і пластир.
Вона полила рану водою. Полоз навіть не сіпнувся — лише підняв голову на кілька сантиметрів і знову опустив.
— Я тебе полікую, — сказала Катруся стиха. — Тільки не шипи, добре?
Бинт ліг на рану нерівними витками — руки тремтіли, але вона старалася. Потім обережно взяла полоза, поклала в порожню коробку з-під взуття, накрила старою футболкою і понесла додому.
Батькам нічого не сказала.
У хаті пахло смаженою картоплею. Мама крутилася біля плити, а тато щось майстрував у гаражі — звідти долинало монотонне «вжжж» дриля. Катруся прослизнула до своєї кімнати, засунула коробку під ліжко, поставила в кришечку з-під варення трохи води.
— Ти тільки тихо, — шепнула вона в темряву під ліжком. — Наберешся сил — я тебе відпущу.
Надворі збиралася гроза. Десь далеко гуркотіло, вітер шарпав віконниці, і стара яблуня в саду рипіла так, наче от-от переломиться. Катруся прокинулася, коли на екрані телефону світилося 02:14.
Щось стукало.
Глухо, ритмічно — не грім і не вітер. Стукіт ішов із коридору.
Вона сіла на ліжку. Серце калатало десь у горлі.
Потім почулося шипіння — гучне, різке, схоже на звук велосипедної камери, коли пробиваєш, тільки вдесятеро голосніше.
Двері її кімнати прочинилися. На порозі стояв тато — босий, із ліхтариком у руці.
— Сиди тут, — кинув він швидко. — І не виходь.
Вона чула, як він іде коридором. Як зупиняється. Як важко дихає.
А потім — грюкіт у вхідні двері. Не стукіт, а саме грюкіт — наче хтось бив ногою.
— Ану відчиняй! — гаркнув тато. — Поліція вже їде, чуєш? Весь куток підняв!
Тупіт ніг на ґанку. Чийсь здушений матюк. Потім — усе стихло, і тільки шипіння в коридорі не вщухало.
Коли все закінчилося, Катруся вийшла з кімнати. У коридорі товпилися мама, тато і двоє поліцейських. Один тримав за шкірку чоловіка в роздертій сорочці, другий світив ліхтарем на підлогу. Там лежав полоз. Той самий. З бинтом на спині.
— Від її шипіння я й прокинувся, — важко дихав тато. — Виходжу, а вона ось тут, біля одвірка, і сичить. А за дверима — двоє. З фомкою. Замок уже майже знесли. Якби не цей галас…
Він поглянув на змію. Поліцейський, той, що вільний, нахилився.
— Полоз… І чого він тут узявся? Вони ж не агресивні. А цей — бачте, як сичав.
Катруся зробила крок уперед.
— Це я, — сказала вона тихо. — Я його вчора знайшла. Він був поранений.
Усі повернулися до неї. Тато мовчки дивився то на доньку, то на змію. Мама притисла долоню до губ.
— Ти… — видихнув тато. — Ти притягла в хату змію? Без дозволу?
— Я боялася, що ви не дозволите. А йому було погано.
Полоз тим часом поповз до прочинених дверей. Бинт трохи зсунувся, і було видно, що рана вже не кровоточить. На порозі він зупинився, висунув язик — один раз, другий. А потім зник у темряві.
Наступного ранку, десь о пів на десяту, прийшов дільничний, дядько Петро. Він присів на ґанку, закурив.
— Той, що впіймали, уже два місяці по селах промишляв. У Вільшанці телевізор «Samsung» виніс, у Калинівці — ноутбук і золото. Склад у нього в гаражі знайшли. А цієї ночі вони з напарником, що втік, до вас навідалися. Телевізор, ноутбук — усе, що під руку потрапить.
Сусідка, тітка Віра, прибігла з пиріжками з вишнями. Вона стояла на порозі, дивилася на Катрусю круглими очима й повторювала:
— Ой, люди добрі, то правда, що то змія вас урятувала? А дитина її бинтувала? Господи, я б там зомліла, а воно он яке…
Після обіду тато зайшов до кімнати Катрусі. Довго стояв біля вікна, дивився, як шумить яблуня.
— Знаєш, доню… — він пом’явся, потер потилицю. — Я хотів нагримати, бо не можна так. А тепер думаю: хай йому грець. Замок треба врізний ставити, а то цей за сто двадцять гривень — одне сміття.
Він мовчки вийшов, причинивши двері.
За два дні Катруся пішла на леваду — просто подивитися. Трава вже піднялася після грози, і на старому пеньку блищали на сонці краплі.
Вона не побачила полоза. Під пеньком, у мокрому листі, білів клаптик бинта. Вона підчепила його носком кросівка, подивилася на темну пляму й пішла додому.
