— Або ви забираєте його сьогодні, або я прив'яжу до стовпа біля дороги на Бориспіль, і хай собі йде куди хоче, — чоловік у шкіряній куртці кинув повідець через стійку так, що металевий карабін дзенькнув об скло.
Оксана відклала журнал прийомів. Стиснула щелепи так, що заболіли зуби мудрості, які вона все ніяк не вирве.
На іншому кінці повідця сидів великий рудий пес — помісь вівчарки з чимось степовим, кудлатим. Не гавкав. Не смикався. Дивився на чоловіка так, наче все вже прочитав по ньому — до останньої літери.
— А де хазяїн? — спитала Оксана.
— Помер, — чоловік навіть не дивився на неї, длубався у телефоні. — Дядько мій. Другий інсульт добив, у Феофанії лежав три тижні. Пес мені без надобності. У мене двоє дітей і однокімнатна в Дарниці, куди я його діну.
— Якщо він вам не потрібен, це не означає, що його можна викинути, як стару шафу на смітник.
— Ой, тільки моралі мені не читайте. Я взагалі-то з похорону їду.
Брехав. Оксана зрозуміла це одразу — по запаху. Від людини, яка щойно поховала рідну людину, не тхне парфумом за три тисячі і сигаретами з ментолом. І очі так не блищать, як у того, хто вже подумки рахує квадратні метри чужої квартири на Осокорках.
— Як звати собаку?
— Байкал.
Пес трохи повів вухом на своє ім'я.
— Документи на нього є?
— Які документи, дворняга він, у дядька у дворі приватного будинку жив, ще на Троєщині, поки та землю не забрали під забудову. Охороняв. Все, кінець історії.
Оксана вийшла з-за стійки, присіла навпочіпки. Простягнула долоню. Байкал понюхав пальці й важко зітхнув — так, як зітхають літні люди, коли сідають на лавку після довгої дороги.
На шиї в нього був потертий шкіряний нашийник, а на кільці бовтався жетон. Вигравіювано: "Байкал. Якщо загубився — привезти на вулицю Стрітенську". І номер будинку.
— Кінець історії буває тоді, коли совість закінчилась, — Оксана підвелась. — Лишіть номер телефону, я подзвоню, коли знайдемо передержку.
— Ніяких передержок, у мене машина на штрафмайданчику, мені бігти треба.
— Тоді заберіть собаку назад.
Чоловік махнув рукою, розвернувся, смикнув повідець на себе — і тут Байкал уперся всіма чотирма лапами в кахляну підлогу і тихо загарчав. Не на Оксану. На нього.
Чоловік сполотнів, вилаявся й розтиснув пальці.
— Та подавіться ви всі, — кинув через плече. — Все одно довго не протягне без хазяїна.
Скляні двері клініки на Стрітенській хряснули. Байкал лишився.
Мене звати Тарас Коваленко, і я той самий племінник із курткою. Розказую все це не для того, щоб виправдатись — просто хочу, щоб хтось нарешті почув, чому я так вчинив.
Дядько Микола виховав мене більше, ніж рідний батько, який зник, коли мені було сім. Але останні три роки я до нього майже не приїжджав. Совість гризла кожного разу, коли думав про це, — і саме тому в той день я не міг дивитись йому в очі навіть мертвому. Легше було зганяти злість на псі, ніж визнати: я запізнився на дванадцять днів. Дядько лежав у лікарні три тижні, а я дізнався тільки за дванадцять днів до кінця — сусідка подзвонила, бо телефон дядька мовчав.
Того ранку, коли я приїхав розбирати квартиру на Стрітенській, там пахло ліками і чимось теплим, хлібним — виявилось, у хлібниці лежала недоїдена паляниця, ще не зачерствіла. Я цю паляницю викинув разом зі старими газетами. А треба було залишити.
Квартиру я хотів продати швидко. Рієлторка вже підганяла: покупець з Кропивницького готовий був внести завдаток за трикімнатну з видом на Андріївську церкву за дуже хорошу ціну — сто десять тисяч доларів, і угода мала закритись за тиждень. Собака в цій картині був зайвим — хто купить квартиру з "живим доказом", що тут щойно помер старий?
Я себе тоді не бачив негідником. Я бачив зайву проблему, яку треба прибрати з дороги, — так само, як старий холодильник чи потріскану ванну.
А тепер по суті того, що сталось далі.
Ніч у клініці випала снігова, мокра, з тих, коли сніг лягає й одразу тане. Оксана постелила Байкалу ковдру в підсобці, поставила миску з водою і кормом. Пес до миски не підійшов. Ліг біля дверей, поклав морду на лапи.
— Ображаєшся? — спитала Оксана.
Байкал підняв погляд.
— Чи чекаєш когось?
Він моргнув і знову втупився в двері.
Вранці Оксана прийшла раніше за всіх — і застала підсобку порожньою. Двері були прикриті нещільно: прибиральниця, певно, виносила сміття і не помітила, як пес прослизнув повз неї.
— Тільки цього мені бракувало, — видихнула Оксана.
Вона обійшла двір, сусідні двори, сміттєві майданчики, зазирнула на зупинку тролейбуса номер шість. Байкала ніде не було.
А я в цей самий час стояв у порожній квартирі дядька Миколи з рулеткою в руках і диктував рієлторці розміри кімнат по телефону, коли мені зателефонував нотаріус — і сказав слова, які змінили все.
Виявилось, за тиждень до інсульту дядько Микола склав заповіт. Про це в родині ніхто не знав, навіть я. Він заповів квартиру не мені — а притулку для тварин на Осокорках, з єдиною умовою: якщо хтось із родичів забере і догляне Байкала, той отримає половину вартості квартири. Якщо ні — все, повністю, йде притулку.
У мене було три дні до того, як заповіт мали оголосити офіційно. Три дні, за які я встиг викинути пса на вулицю, а рієлторка встигла показати квартиру покупцю і взяти завдаток, який мені тепер доведеться повертати з відсотками — сорок тисяч гривень пені за зрив угоди, бо в договорі завдатку стояв мій підпис.
Я примчав у клініку на Стрітенській того ж вечора, як дізнався. Оксана саме розклеювала оголошення "Загубився пес" на стовпах навколо кварталу.
— Де він? — я, мабуть, кричав, бо люди на вулиці озирались.
— А вам навіщо? — Оксана навіть не обернулась, продовжувала клеїти папір скотчем. — Вчора ви його самі викинули.
— Я був не правий, — сказав я, і вперше за багато років це прозвучало правдиво навіть для мене самого. — Мені треба його знайти. Терміново.
— Терміново — це коли собака замерзає надворі, а не коли вам раптом знадобилась спадщина, — вона нарешті на мене подивилась, і я зрозумів: вона вже все знає. Нотаріус, певно, встиг зателефонувати і в клініку теж — адреса на жетоні співпадала.
Ми шукали Байкала удвох ще дві години. Знайшли його на Аскольдовій могилі, під старим кленом, — він сидів навпроти лавки, на якій, за словами сусідки, дядько Микола любив годувати голубів щонеділі. Пес просто чекав там, куди хазяїн приходив за звичкою.
Байкал не підбіг до мене. Підійшов до Оксани, притулився боком до її ноги.
Я сидів на тій самій лавці ще годину — вже поруч з ним, а не навпроти — і вперше за дванадцять днів заплакав по-справжньому, а не з жалю до себе.
Заповіт оголосили за три дні, як і мало бути. Я не претендував на половину квартири — сказав нотаріусу прямо, при свідках: хай усе йде притулку, повністю, без умов. Байкала я забрав не заради грошей, а тому що більше не міг дивитись у ті жетонні літери "якщо загубився — привезти додому" і знати, що додому йому вже нікуди.
Оксана допомогла оформити довідки на пса — щеплення, ветпаспорт, все як годиться. Тепер Байкал живе зі мною в Дарниці, спить на кухні під батареєю, а недоїдений хліб я більше ніколи не викидаю — залишаю на балконі для голубів, як робив дядько Микола щонеділі на Аскольдовій могилі.
