Богдан зник у вівторок. Сказав — термінове відрядження до Києва, на якийсь там тренінг із регіональними менеджерами, і взяв із собою Дарину, свою двадцятидворічну помічницю. У них навіть готель був один на двох — я потім знайшла підтвердження бронювання в його пошті, коли шукала контакти нотаріуса. «Стандарт, двомісний, сніданок включено». Ну звісно. Тренінг.
Ці три дні я провела в реанімації міської лікарні №17 на Салтівці. Ганна Степанівна, його бабуся, яка фактично замінила йому матір, злягла з інсультом у понеділок увечері — просто посеред вечері відклала виделку й осіла на стілець. Я набирала Богдана разів тридцять. Телефон розривався від довгих гудків, які обривалися на автовідповідач. Потім набирала Дарину — та скидала після другого гудка. Уявляю, як вона кривилася, бачачи мій номер, і перевертала телефон екраном донизу, щоб не заважав.
У середу лікар сказав мені те, що я вже знала по його очах ще в коридорі: «Ми зробили все можливе. Час прощатися». Я поїхала в ритуальну службу на Пушкінській сама. Вибирала труну сама. Підписувала папери сама. У п'ятницю, коли Богдан нарешті з'явився — засмаглий, із новим шкіряним портфелем, — Ганна Степанівна вже лежала на Безлюдівському цвинтарі під свіжим горбиком глини.
Він зайшов у квартиру із ключем — своїм ключем, який досі підходив до замка, — і зупинився на порозі вітальні. У повітрі ще стояв ледь вловимий запах ладану та хвої, хоча я провітрювала тричі на день. На кухонному столі, застеленому старою скатертиною Ганни Степанівни з вишитими маками, лежало три речі. Свідоцтво про смерть, гербовий бланк, печатка гербова — усе як годиться. Договір про розірвання шлюбу — простий, на трьох аркушах, без поділу майна, без аліментів, без претензій. І записка.
Я писала її вночі після похорону, коли втома вже не відчувалася як втома, а як щось інше — ніби тіло стало порожнім і легким. На звороті старого комунального рахунку за світло, кульковою ручкою, яка залишала блідий слід: «Богдане, твоя бабуся померла в середу. Я дзвонила сто разів. Дарина скидала. Урну з прахом я забираю — Ганна Степанівна просила розвіяти її над Сулою, там, де вони з дідом колись рибалили. Не шукай мене. Усе, що ти мені винен, ти вже віддав — цими трьома днями. Олена».
Він стояв над столом хвилин десять. Я знаю, бо сусідка знизу, Ніна Петрівна, потім розповідала — чула, як він ходив по кімнаті, кроки важкі, потім щось упало, схоже на вазу. Ваза справді була розбита, коли я зайшла востаннє — та сама, чеського скла, яку Ганна Степанівна берегла з сімдесятих. Дрібні скалки на паркеті ніхто не прибрав.
Богдан кинувся мене шукати. Підключив свого армійського товариша з прикордонної служби, підняв якісь зв'язки в міграційній, дзвонив моїй мамі в Полтаву — мама сказала, що не бачила мене місяць, і поклала трубку. Він не розумів головного: я не тікала. Я просто перестала бути.
Від нього не було потрібно ховатися за кордон чи міняти паспорт. Я винайняла кімнату в старому будинку на Лисій Горі, через оголошення на дверях магазину — без інтернету, без ріелторів. Платіж за три місяці вперед готівкою. Хазяйка, старенька вчителька музики, не ставила зайвих питань, тільки попросила не шуміти після десятої.
Тим часом у спадкових справах вибухнуло те, чого Богдан аж ніяк не чекав. Заповіт Ганни Степанівни знайшли в нотаріуса на Сумській — конверт лежав у сейфі з 2022 року. Квартира на Салтівці, дача в Руських Тишках і рахунок у банку на дев'яносто тисяч гривень — усе було заповідане мені. Не онукові, якого вона виростила з пелюшок і вивчила на юриста, а мені. Жінці, яка вісім років витирала їй слину після першого мікроінсульту, возила до кардіолога на Данилівський ринок, щосуботи пекла пиріжки з капустою за її рецептом і знала напам'ять графік прийому всіх п'яти ліків.
Богдан прийшов до нотаріуса зі своїм адвокатом, якимось Славком із центру — самовпевнений, у накрохмаленій сорочці. Поклав на стіл копію свідоцтва про шлюб.
— Вона моя дружина, — сказав він, барабанячи пальцями по дубовій стільниці. — Усе, що заповідане їй, автоматично належить…
— Вона подала на розлучення, — перервала його нотаріус, літня жінка в окулярах із золотими дужками, яку явно не вражали ані адвокати, ані накрохмалені сорочки. — Окреме проживання, відмова від спільного майна. Ось заява, підписана пані Оленою у вівторок. У середу ваша бабуся померла. Спадщина відкрилася після подання заяви. Тож майно переходить до неї як до фізичної особи, а не як до вашої дружини. Усе чисто.
Славко спробував було щось белькотіти про «фактичні шлюбні відносини на момент смерті спадкодавиці», але Богдан уже не слухав. Він дивився на стару фотографію Ганни Степанівни, що стояла на книжковій шафі в кутку кабінету — там бабуся була ще молода, усміхнена, з кошиком абрикосів. Він уперше, мабуть, збагнув, що ця жінка зробила свій вибір — і вибір був не на його користь.
Я не пішла на спадщину одразу. Не було сил. Урна з прахом стояла в мене на підвіконні, за фікусом у потрісканому горщику, і я чекала, коли зійде крига на річці, — Ганна Степанівна спеціально наголошувала: «Тільки не взимку, дитино, взимку вода спить, треба, щоб течія жива була». Я все пам'ятала. Кожне слово.
А Богдан… Кажуть, Дарина пішла від нього вже наступного місяця. Виявилося, що кар'єра регіонального менеджера з продажу обігрівачів не надто її цікавила без перспективи отримати квартиру на Салтівці. Хтось бачив її в Полтаві, із якимось військовим. Машина в Богдана зламалася просто на окружній, ремонт потягнув на вісімнадцять тисяч, він позичав у колег. Знімна квартира на Олексіївці виявилася з пліснявою у ванній і сусідами, які щоночі сварилися за стіною.
Навесні я відкрила вікно, взяла таксі до залізничного вокзалу й купила квиток на дизель до Лубен. Урна була загорнута в плед — той самий, клітчастий, яким Ганна Степанівна накривала ноги, коли дивилася вечірні новини. Над Сулою вітер гнав хвилі, пахло мулом і торішнім очеретом. Я розтиснула руки — і сірий попіл змішався з брижами, пішов за течією.
Коли я повернулась на станцію, чекаючи зворотного поїзда, на пероні висів обдертий динамік і звідти тихо грало щось із репертуару «Океану Ельзи». На лавці грілася кішка — чорна, з білою грудкою. Я купила в кіоску пиріжок з лівером за дванадцять гривень, розламала навпіл, половину простягнула їй. Вона обнюхала, глянула на мене й узяла.
Мій телефон задзвонив — знову Богдан. Він дзвонив іноді з незнайомих номерів. Я провела по екрану пальцем, скинула. Поклала слухавку в сумку й дістала квиток. Поїзд на Харків прибував за сім хвилин.
Кішка лишилася на пероні. Я зайшла в тамбур, притулилася лобом до холодного скла й заплющила очі. За вікном пропливав квітучий абрикосовий сад — нічий, просто схил біля колії, обсипаний білим цвітом, як снігом, якого вже не буде.
