Ранок обіцяв бути погожим. Я їхав на роботу з відчуттям, що нарешті все стає на свої місця, — так, як і має бути в родині.
Мене звати Артем Ковальчук, мені двадцять шість, і дядько Роман — мамин брат — того ранку викликав мене до себе в кабінет на заводі металоконструкцій у Кременчуці, де він директор уже одинадцять років. Я щойно доробив магістратуру заочно, встиг попрацювати менеджером у автосалоні, і тепер дядько сказав: годі байдикувати, ти Ковальчук, тобі треба входити в бізнес. Посада фінансового директора звільнилася — і він вирішив, що це знак.
Я знав, що там уже сім років сидить якась Олена Тарасівна. Начальниця фінвідділу. Дядько казав, вона хороший спеціаліст, але — «свій своєму мимоволі брат», хіба ні? Хто ж не скористається шансом допомогти рідній людині стати на ноги.
Коли я зайшов у кабінет, вона там уже була. Невисока жінка років сорока, у сірому костюмі, тримала якийсь звіт і дивилась на дядька так, наче намагалась прочитати щось у нього на лобі. Мама теж стояла поруч — вона наполягла піти зі мною, «для солідності», сказала.
— Оленко, — почав дядько своїм звичним оксамитовим тоном, — ти ж знаєш, як я тебе ціную. Але родина є родина. Артем — наша кров, йому треба рости. Введи його в курс справ, покажи що й до чого.
Я бачив, як у неї сіпнулася щока. Одна секунда — і обличчя знову рівне, ввічливе, ніби вона щойно почула прогноз погоди.
— Зрозуміла, Романе Олеговичу, — сказала вона. — Нехай Артем підходить у мій кабінет, вкажу все, що потрібно.
Чесно? Мені стало трохи ніяково. Не буду прикидатись, що я не бачив, як вона стиснула той звіт у руках так, що аркуш зім'явся. Але я подумав: ну а що я міг зробити? Це рішення дядька, не моє. Хтось же має зайняти це місце. Чому не я?
Мама, коли ми вийшли з кабінету, штовхнула мене плечем: «Бачив, як вона зблідла? Заздрить». Я тоді подумав — може, й справді заздрість. А може, ні. Я тоді ще не знав.
Кабінет Олени Тарасівни пахнув якоюсь квіткою — здається, гіацинтом, у неї на підвіконні стояв горщик, зовсім не по-офісному. На столі — три монітори і термос із чаєм, від якого йшла пара. Я сів навпроти, закинув ногу на ногу, бо нервувати перед підлеглою — то не діло, треба тримати марку.
— Ну що, будемо знайомитись? — я усміхнувся якомога впевненіше. — Ви тільки без занудства, добре? Я людина сучасна, мені головне результат, а не паперова тяганина.
Вона глянула на мене якось дуже спокійно. Аж занадто спокійно.
— Артеме, почнемо з бази. Ось квартальна звітність, на ній тримається все планування. Без неї жодна угода не проходить.
Я мигцем подивився на роздруківку й відсунув її вбік.
— Тіть Олено… тобто вибачте, Олено Тарасівно. Не вантажте мене папірцями. Дядько казав, ви самі все зробите, а я буду підписувати. І, до речі, кави мені без цукру, вершки окремо. І щоб свіжа, не та бурда з апарата.
Зараз, коли пригадую цю фразу, мені соромно. Тоді я так не думав — тоді мені здавалось, що я просто… поводжусь як керівник. У автосалоні в мене була така манера з клієнтами: впевненість, трохи нахабства, і люди самі тобі довіряють. Я не розумів, що з підлеглими так не працює. Ніхто мене цьому не вчив.
Вона мовчки натиснула кнопку виклику секретарки і попросила каву. Потім узяла список ключових замовників — акуратно роздрукований, з позначками.
— Ого, скільки контор, — я тицьнув у перший рядок. — А чого ми їм знижку двадцять відсотків тримаємо? Зріжемо до п'яти, хай радіють, що взагалі беремо.
— Це найбільший наш клієнт, працюємо з ним дев'ять років. Якщо зменшимо знижку — вони підуть до конкурентів і заберуть тридцять п'ять відсотків річного обороту, — сказала вона тим самим рівним голосом.
— Та знайду нових, — я відкинувся на спинку стільця, він аж скрипнув. — У мене зв'язки. Дядько просто домовлятись не вміє.
Тепер я розумію, що це прозвучало як образа. Тоді — просто здавалося чимось на кшталт хлоп'ячого хизування. Мені треба було, щоб мене сприймали серйозно, а я не знав іншого способу, крім як показати зуби.
— Мені пора, — сказав я, підводячись. — У мене обід із друзями в «Мисливському». До вечора підготуйте коротку довідку: хто кому і скільки винен. Тільки без цих словесних мережив, просто цифри.
Я пішов, навіть не попрощавшись. Тепер я пам'ятаю це — і мені від цього не по собі.
Ввечері мама подзвонила запитати, як пройшов перший день. Я розповів — весело, з гумором, як я «поставив усе на місце». Вона сміялась, казала — молодець, тримай хватку. А я, поклавши слухавку, чомусь довго дивився у вікно на сусідський будинок, де на балконі хтось сушив білизну — прості речі, футболки, і чомусь саме вони мене заспокоїли. Наче нагадали, що не все у світі — боротьба за крісло.
Наступного ранку я прийшов на роботу раніше — хотів справити враження. На столі в моєму новому кабінеті вже лежала прозора файлова папка. Зверху — стікер жовтого кольору, написаний акуратним почерком: «Тут усе, що ти просив. Успіхів».
Я розкрив її з якимось приємним передчуттям — думав, вона таки визнала мою першість і підготувала мені шпаргалку.
Перший аркуш — заява про звільнення за власним бажанням, датована сьогоднішнім числом. Підпис Олени Тарасівни вже стояв.
Друге — флешка. Я встромив у ноутбук. Це виявився запис — місячної давнини, дядьків голос, чіткий, без жодних перешкод: «Та начхати на кваліфікацію, Оленка своє відпрацює, а директором буде Артем, це мій племінник, рідна кров». Я пам'ятав ту розмову — вона тоді при нас увімкнула диктофон, сказала — «для точності протоколу», ми з дядьком навіть посміялись і дозволили. Ніхто не подумав, що вона говорить серйозно.
Третє — копія скарги до Державної служби з питань праці. Систематичні переробки без оплати, відсутність доплат за суміщення посад за сім років. Дата подання — вчорашня.
І четверте — список «гарячих контактів», який я, як дурень, одразу почав обдзвонювати замість реальних клієнтів. Довідка моргу. Піцерія. Квартира якоїсь жінки, що розігрувала мене по телефону хвилин десять, поки я не зрозумів. Жодного справжнього номера.
Я сидів у порожньому кабінеті — тому самому, який мріяв зайняти, — і слухав, як дядько кричить у слухавку комусь із бухгалтерії, що «найбільший клієнт розриває договір, бо йому подзвонив якийсь клоун і нахамив про знижку».
Через двадцять хвилин двері відчинились без стуку — вперше в житті я побачив дядька таким. Не оксамитовим. Червоним, з тремтячими руками, у яких він тримав роздруковану скаргу з інспекції праці.
— Де вона?! Де Тарасівна?!
— На лікарняному, — сказала секретарка з коридору, зазираючи через прочинені двері. — Заяву на звільнення подала, відпрацювання закрите лікарняним листом. Юрист компанії вже дзвонив, каже — все за законом, причепитись нема до чого.
Дядько подивився на мене. Довго. Потім тихо сказав — так тихо, що я вперше почув у його голосі щось схоже на розгубленість:
— Що ти наробив із замовником?
Я не міг відповісти. Бо відповідь була одна: я наробив те, що зробив би будь-хто на моєму місці, якби йому дали ключі від машини, якою він не вмів керувати, і сказали — тисни на газ.
Олена Тарасівна більше в офісі не з'явилась. Через три дні мама, набравшись сміливості, подзвонила їй — просто спитати, чи не передумає вона. Олена Тарасівна відповіла коротко: рахунок закритий, документи забрані, трудова книжка отримана в архіві компанії, копія позовної заяви щодо невиплачених надбавок за сім років — сто вісімдесят чотири тисячі гривень — уже подана до суду. І поклала слухавку.
Я досі працюю на тому заводі. Не фінансовим директором — дядько за тиждень посадив мене назад, менеджером із логістики, туди, де я хоч чогось не поламаю. Іноді бачу той жовтий стікер — мама зберегла його, чомусь, як доказ, що я «постраждав від підступу». Я його не викидаю. Просто дивлюсь інколи і думаю: вона нічого мені не зробила. Вона просто перестала платити своєю роботою за те, що дядько вирішив подарувати мені задарма.
