Тарас поставив горнятко з кавою на стіл і глянув на мене так, ніби щойно випадково почув прогноз погоди на завтра. З динаміка телефону ще долинав схвильований голос його матері, пані Стефи.
— Тарасику, я все продумала, — торохтіла вона. — Оленка переказуватиме Марʼяні по дванадцять тисяч щомісяця, а Славкові — десять. І ще йому зараз потрібно тридцять пʼять на перший внесок за холодильне обладнання. Це не прохання, синку, це сімейна справа. Ти їй поясниш.
Тарас мовчки потер перенісся великим пальцем. Він завжди так робить, коли прораховує наперед чиюсь дурість.
— Я все почув, мамо. Завтра заїду.
Натиснув відбій. Я витерла руки рушником, сперлася стегном на кухонний стіл. Почекала.
— Ну, і що ти збираєшся мені пояснювати? — спитала я.
— Нічого, — Тарас знизав плечима і відпив ковток кави. — Розмова буде, тільки не з тобою. Я просто приберу твої гроші з їхніх розрахунків. Далі вони все зроблять самі.
Я працюю реставратором у львівському історичному музеї. Моя робота — повертати до життя старовинні меблі: знімати шари старого лаку, зашпакльовувати тріщини, відновлювати різьбу за міліметром. За десять років я навчилася безпомилково відрізняти справжню деревину від дешевої імітації — на дотик, на запах, на те, як матеріал поводиться під різцем. Мабуть, тому людську фальш я теж чую одразу — у неї такий самий різкий хімічний запах дешевого лаку, яким намагаються приховати гнилу основу.
З Тарасом ми разом шість років. У нас із самого початку була домовленість: є спільний рахунок на комунальні, продукти й великі покупки — туди ми скидаємося порівну. А все, що понад те, — премії, підробітки, заощадження — це особисте. Мої гроші — це тільки мої гроші. І фінансувати чужі забаганки я не збиралася.
Родина в чоловіка колоритна. Молодша сестра свекрухи, шістдесятипʼятирічна Марʼяна, живе у власній трикімнатній квартирі на Сихові, отримує непогану пенсію, але свято переконана, що світ недодав їй комфорту. А її син Славко — тридцятисемирічний здоровий лобуряка, який уже третій рік «шукає себе», перебиваючись разовими заробітками на кшталт «допомогти сусідові перевезти диван» чи «роздавати листівки біля ринку».
Як виявилося згодом, пані Стефа вже роздала родичам фінансові гарантії, і ті негайно кинулися витрачати гроші, яких ще навіть не бачили. Марʼяна замовила в інтернет-магазині кухонний комбайн за двадцять шість тисяч гривень з оплатою при отриманні. Ще й доставку оплатила наперед — девʼятсот гривень, бо курʼєр мав занести його на пʼятий поверх, а ліфт у їхньому підʼїзді не працював другий тиждень. Гроші за доставку, ясна річ, не повертаються. А Славко знайшов оголошення: кавʼярня на Підвальній продає стару професійну кавомашину за безцінь — пʼятдесят пʼять тисяч. Власник погодився на розстрочку: перший внесок тридцять пʼять тисяч, решта — по десять щомісяця. Пʼять тисяч Славко вже позичив у приятеля, щоб «заморозити» машину за собою. Продавець попередив: якщо до суботи, до шістнадцятої нуль-нуль, решта суми не надійде — броня знімається, гроші не повертаються, апарат відходить наступному покупцеві.
І вся ця конструкція трималася на моїй зарплаті. Пані Стефа щиро вважала, що досить просто озвучити синові «сімейне рішення», і гроші потечуть рікою.
Тарас усе прорахував. Мати проговорилася про терміни — він запамʼятав. І призначив «родинну нараду» рівно на суботу, на пів на третю. Комбайн Марʼяні мали привезти о третій. А дедлайн Славка спливав о четвертій. Я з чоловіком не поїхала. Це була його сімʼя, і правила встановлював він.
Увечері Тарас переповів мені все майже дослівно. У нього взагалі феноменальна памʼять на цифри і чужу зухвалість.
Він увійшов до вітальні пані Стефи, де в повному складі засідали родичі в передчутті фінансових потоків. За вікном сік дрібний львівський дощ, на підвіконні сумно сохла чиясь випрана вовняна шкарпетка. Тарас присів на край крісла, озирнув присутніх і спокійно почав:
— Отже, тьоті Марʼяні дванадцять тисяч, Славкові десять щомісяця і ще тридцять пʼять прямо зараз. Я нічого не пропустив?
Родичі радісно закивали, Славко аж у долоні поплескав.
— Чудово, — вів далі Тарас, дивлячись просто в очі матері. — Гроші Оленки залишаються в Оленки. А ви зараз самі вирішите, хто оплатить ваші покупки.
У кімнаті зависла така тиша, що стало чути, як у сусідів за стіною гавкає песик.
— Як це? — першою отямилася Марʼяна. — Стефо, ти ж поклялася, що Тарас змусить Олену платити! Мені комбайн за годину привезуть! Я вже за доставку віддала девʼятсот гривень! Плати тепер сама!
— З якої пенсії, Марʼяно?! — підскочила свекруха. — Я тобі в березні новий пилосос віддала! І тричі возила тебе в «Ашан» за свої гроші! Досі за бензин не повернула, між іншим!
Тут увірвався Славко. До нього тільки зараз дійшло, що кавомашина вислизає з рук:
— Ви ж пообіцяли, що тьотя Олена дасть перший внесок і закриватиме платіж! Мамо, тьотю Стефо, скиньтеся! У мене броня горить через півтори години!
— Скинутися?! — Марʼяна витріщилася на сина. — Ти, дармоїде, вже пів року не платив за комуналку! Спиш на моєму дивані, жереш із мого холодильника, як кріт!
— А хто тобі минулого тижня двадцять євро на мобільний кинув? — уїдливо примружилася пані Стефа, наступаючи на племінника.
Марʼяна різко розвернулася до старшої сестри:
— Якщо вже почали рахувати! Стефо, ти в мене в серпні взяла три банки маринованих опеньків, а повернула одну, і ту з борщем! Де мої опеньки?!
На цьому місці Тарас, за його власним зізнанням, ледь стримався, щоб не зареготати. Родинна щедрість виявилася схожою на старий львівський балкон — гарно виглядає знадвору, але варто ступити на нього — провалюєшся по пояс у гнилі дошки.
Суперечку обірвав телефонний дзвінок. Курʼєр повідомив Марʼяні, що чекає внизу з комбайном і просить оплату. Марʼяна заметушилася по кімнаті, вимагаючи грошей у сестри, але пані Стефа лише відвернулася до вікна. Курʼєр почекав десять хвилин, плюнув і поїхав. Девʼятсот гривень за доставку розчинилися в повітрі.
Слідом задзвонив телефон Славка. Час сплив. Продавець кавомашини сухим голосом повідомив, що броня знімається, пʼять тисяч завдатку не повертаються, апарат завтра забирає інший покупець із Винників. Ні мати, ні тьотя не дали Славкові ані копійки.
Тарас підвівся. Ліва щока в нього ледь помітно сіпнулася — єдина ознака того, що всередині все вирує.
— Дорослі люди оплачують свої покупки самі, — сказав він у наступлу тишу. — Більше зарплату Оленки у свої плани не включайте. Каса закрита. Двері я замкну сам.
Я сиділа на кухні й мовчки дивилася на свій набір різців у полотняному чохлі. Думала про те, як швидко велика сімейна єдність розпалася на старі опеньки й чужий бензин — варто було лише перекрити доступ до мого гаманця.
Але пані Стефа не звикла здаватися. Наступного ранку вона вирішила обійти сина й зателефонувала мені особисто.
— Оленочко, — заспівала вона в трубку медовим голосом, — Тарасик усе неправильно зрозумів. Ідеться про дрібну сімейну допомогу, це ж символічні суми…
За вікном гудів трамвай, з ринку тягнуло свіжою випічкою, а я дивилася на свій робочий стіл із розкладеними зразками старого дуба. Я не стала сперечатися чи виправдовуватися.
— Пані Стефо, — відповіла я рівно. — Щомісячна сума Марʼяні — нуль гривень. Славкові — теж нуль. Це остаточний кошторис. Ваш проєкт не пройшов реставраційну експертизу: надто висока концентрація чужої нахабності.
Я поклала слухавку. На тому кінці щось пискнуло й обірвалося.
Наслідки цього провалу вдарили по родичах рикошетом. Марʼяна залишилася без комбайна, втратила гроші за доставку й тиждень скаржилася всім сусідам на «бездушну невістку». Славко прогавив кавомашину, ще й мусив потім три місяці віддавати позичені пʼять тисяч, бо приятель раптово згадав, що вони не домовлялися про безстрокову позику. А пані Стефа втратила почесний статус родинного розпорядника фінансів.
Два тижні вони взагалі не розмовляли. Потім почали по черзі телефонувати Тарасові й жалітися одна на одну. Син слухав перші пів хвилини й обривав дзвінок. Якось увечері, коли телефон задзвонив учетверте за годину, він просто вимкнув звук і простягнув мені кухоль із чаєм.
У нашому житті не змінилося нічого. Хіба що будь-які спроби розписувати мої доходи припинилися раз і назавжди.
Я стояла біля вікна, тримаючи теплий кухоль у долонях, і дивилася, як над дахами Львова осідає жовтневий туман. Десь унизу двірник змітав мокре листя з бруківки. Кавомашина поїхала до Винників, кухонний комбайн повернувся на склад, а від родинного благодійного фонду імені моєї зарплати залишилася тільки пуста банка з-під опеньків на полиці пані Стефи.
