— Та який же сором, Ірино?! — не втрималася молодша касирка з рибного відділу, Тетяна, яка стояла в черзі за скумбрією. — Правильно Раїса зробила! Богдан сам собі яму вирив, а сини вже дорослі, переживуть якось! Чи їй все життя дивитися, як він по коханках бігає? — А сини?! — не здавалася Ірина, тримаючи пакет з мойвою так міцно, наче в ньому лежали доказові речі. — Про синів вона подумала? Совість де? Хоч би про молодшого з невісткою попіклувалася — притягла чужого діда в хату, де її власний чоловік ліпив стіни власними руками!
Поки ринок на Софіївській гудів, як розтривожений вулик, а язики працювали швидше за м'ясорубки в сусідньому павільйоні, винуватиця цього рибного скандалу вже сиділа в маршрутці, що прямувала до села Вербівка під Кам'янцем-Подільським. Поруч із нею, тримаючи на колінах капелюх, сидів Марко — португалець років шістдесяти трьох, худий, засмаглий, з обличчям, яким за все життя ні разу не пройшлася зневага українського листопада.
— Raissa, querida, це і є твоє село? — Марко дивився у вікно на подвір'я з гарбузами, складеними піраміди, на псів, що бігали за маршруткою, на бабусю, яка розвішувала на морозі мокру білизну прямо навпроти клубу.
— Це і є, — Раїса поправила йому шарф, зав'язаний невправно, по-туристичному. — У нас тут кожен собака знає, хто в кого корову купив тридцять років тому. А тепер знатимуть і про тебе, Марко. Готуйся.
Марко нічого не розумів у розмовах, які точилися село навколо, зате розумів інтонацію — і сміявся, бо звик довіряти цій жінці абсолютно, без застережень. Він знав про Богдана все: що офіційно вони й досі чоловік і дружина, що розлучення так і не оформили, бо одинадцять років не було ні часу, ні бажання їхати з Лісабона на два тижні заради паперів у ЗАГСі. Знав і про те, скільки Раїса заробила доглядальницею за старою синьйорою Кароліною, і скільки з цих грошей пішло на будинок, до якого вони зараз їхали.
Маршрутка зупинилася біля двоповерхового будинку з металочерепицею кольору мокрого асфальту і кованою хвірткою — найкращого у Вербівці, збудованого за дванадцять років роботи в Лісабоні, євроцент за євроцентом, переказаних через "Нову пошту грошові перекази" на картку старшого сина.
На порозі стояла молодша невістка Оксана з чоловіком Костею. У руках Оксана тримала мобільний з відкритим додатком банку — щойно перевіряла, чи прийшли гроші на дитячий садок, і застигла з екраном, що досі світився.
— Мамо Раю… — видихнула Оксана. — Ви не одні приїхали?
— Добрий день, доню, — Раїса обійняла невістку, відчувши, як та вся закам'яніла в обіймах. — Знайомтеся: Марко. Я про нього писала в чаті сімейному, ви ж читали.
— Boa tarde! Muito prazer! — Марко простягнув руку Косте, той механічно стиснув суху долоню чужинця, дивлячись повз нього — на двір, де біля старого "Москвича", вкритого брезентом ще з весни, стояв Богдан.
Богдан змінився за ці роки. Той плечистий чоловік, що двадцять з гаком років тому клав перші ряди цегли для цього будинку, тепер стояв сутулий, у розтягнутому светрі, з обличчям людини, яка забула, коли останній раз спала спокійно. Він дивився на дружину, яку не бачив три роки, і на чужого діда поруч із нею — так, ніби той щойно вийшов із власного авто на власному подвір'ї.
— Раю… — прохрипів Богдан, ступивши вперед. — Ти кого сюди притягла? У мій дім?
Раїса зупинилась. Подивилася на чоловіка, з яким прожила двадцять два роки і виховала двох синів. Всередині — тиша, порожня, як банка з-під консервів, яку вимили і забули викинути.
— Твій дім, Богдане? — вона поставила сумку на землю. — А коли він твоїм став? Ти закладав фундамент під другий поверх? Ти платив за черепицю з тих грошей, що заробив на меблевій фабриці за три копійки?
— Я тут господар! — Богдан почервонів, голос зірвався. — Я з дітьми лишався, поки ти по Португаліях каталася!
— Ти лишався? — Раїса гірко усміхнулась, дивлячись, як руки чоловіка тремтять — не від холоду. — Ти лишався з чаркою і з сусідом Петром, який тебе додому на плечах носив. А синів годувала, взувала і в інститут виряджала я — з тих грошей, які тобі так муляли.
Костя мовчки переступив з ноги на ногу, дивлячись то на тещу, то на батька, який стояв біля "Москвича" так, ніби той хотів у нього сховатися. Оксана нарешті прибрала телефон у кишеню — банк почекає.
— Раю, ти хоч розумієш, що люди скажуть? — Богдан кивнув головою в сторону вулиці, де за штахетником уже завмерли дві сусідки з порожніми відрами, ніби йшли по воду в листопаді.
— Люди скажуть те, що казали одинадцять років, поки я мила синьйорі Кароліні спину і рахувала кожне євро на цей дах, — Раїса дістала з сумки папку, туго набиту, з кутком, потертим на кордонах. — А тепер люди скажуть інше. Тримай.
Вона протягнула йому папку. Богдан узяв, не розуміючи, руки в нього тремтіли сильніше.
— Це заява на розлучення, вже підписана з мого боку, і довіреність на адвоката в Кам'янці. І ось ще, — вона витягла окремий аркуш, — виписка з рахунку в "Приватбанку", там триста двадцять тисяч гривень — вся моя частка з продажу тієї квартирки в Хмельницькому, яку ми з тобою на двох мали. Я її вже продала. Твою половину я перевела тобі окремо, номер рахунку там написаний. Далі — сам.
— А будинок? — вихопилось у Богдана, і в цьому питанні прозвучала вся правда про те, що його насправді хвилювало.
— Будинок записаний на мене ще п'ять років тому, поки ти пропивав час на роздуми, — Раїса застебнула сумку. — Костя, Оксано, я вам ключі від флігеля переписала теж на мене — жити там можете скільки треба, орендної плати не братиму, донько. А тобі, Богдане, даю тиждень забрати речі з гаража. Далі туди приїде бригада — робити з нього літню кухню для Марка. Він любить готувати на грилі.
Марко, не розуміючи жодного слова, простягнув Богданові капелюх, який тримав у руках, — просто тому, що побачив, як у того тремтять пальці на холоді, і подумав, що чоловікові, мабуть, зимно. Богдан подивився на капелюх, потім на Марка, потім опустив папку в кишеню куртки і мовчки пішов до "Москвича", сів усередину, не заводячи двигуна — просто щоб не стояти під поглядами двох сусідок з відрами.
Оксана дивилася на світлину в телефоні, яку Раїса надіслала ще з Лісабона три роки тому — вони з Марком на набережній, обидва сміються, — і вперше подумала, що мама, здається, вже давно все вирішила, а вони просто про це не знали.
