Ось повний текст:
Кожух виживання
У Романа Свириденка було одне правило, і тримав він його дванадцять років, як обітницю: у кабіну «Волзянина» — нікого. Ні знайомих, які «підкинь до Кам'янця», ні напарників на підміну, нікого. Кабіна фури — це два з половиною квадратних метри, де кожна річ лежить так, як він поклав, і ніхто не запитує, чого він мовчить годинами. Правило протрималося аж до вечора двадцять третього жовтня, коли на трасі під Житомиром щось сіре метнулося просто під колеса.
Він віз меблевий щит до Рівного і сидів за кермом уже дев'яту годину. Дощ був не дощем, а тою мжичкою, від якої двірники тільки розмазують світло фар зустрічних. Радіо ловило погано, крізь шурхіт пробивався прогноз погоди й реклама якогось банку. Спина затерпла так, що він щохвилини совав лопатками по спинці. У термосі — кава, зварена ще о шостій ранку на кухні, гірка й давно холодна, але іншої він не визнавав.
— Ще п'ятнадцять — і на стоянку біля Корця, — сказав уголос, аби почути хоч чийсь голос, навіть свій власний.
І тут з узбіччя, з-під коліс зустрічного «Ланоса», вилетіло щось маленьке й сіре. Пряме на його смугу.
— А курва!
Педаль у підлогу. Фуру повело, кузов сіпнуло, десь позаду з гуркотом посунулися піддони з щитами. Ремінь безпеки врізався в плече так, що на мить потемніло перед очима.
Тиша. Тільки двірники: тук-тук, тук-тук.
Він вийшов, лишивши двигун працювати. Ноги були як не свої. Присвітив телефоном на мокру траву узбіччя — і побачив кошеня. Сіре, брудне, ребра стирчать навіть крізь мокру шерсть. Очі завбільшки з копійчану монету, а сама тваринка пищить — тонко, майже без звуку, самим ротом.
— Живе. Ти диви, живе.
Кошеня спробувало підвестися, лапи роз'їхалися по мокрій траві, воно впало на бік і пищало вже так, лежачи. Роман стояв над ним хвилини зо три. За комір текла холодна вода. Мимо проносилися машини, обдавали бризками — жодна не пригальмувала.
— Ну і що мені з тобою робити?
Кошеня мовчало.
— До заправки довезу. А там видно буде.
Підняв його однією рукою — воно вмістилося в долоні цілком — і сховав під куртку. Кошеня не пручалося, тільки притислося до фліски й затихло. У кабіні знайшлася коробка з-під зимових черевиків. Роман кинув туди стару фланелеву сорочку, посадив кошеня всередину.
— Сиди тихо. Без несподіванок мені тут.
За п'ять хвилин воно вже спало.
Заправка біля Корця зустріла їх білим неоном, запахом бензину й смаженими беляшами з кіоску навпроти. Роман заглушив мотор — і тиша після дев'яти годин дороги вдарила по вухах сильніше за будь-який звук. Він узяв коробку. Кошеня прокинулося, підняло голову, нявкнуло — не голосно, наче питаючи.
— Приїхали. Тут люди цілу добу товчуться. Хтось та й підбере.
Поставив коробку під навісом, де з вентиляції йшло тепле повітря. Кошеня визирнуло через край картонного борту. Роман розвернувся, пішов до фури. Двадцять кроків. Тридцять. За спиною — тихий писк.
Він відчинив дверцята, постояв секунд десять. Потім тихо вилаявся, кинув ключі назад на сидіння і пішов до коробки.
— Добре. Тільки на одну ніч. Чуєш мене? На одну.
Кошеня нявкнуло — і Роману здалося, що воно погодилось.
У кабіні воно відмовилося сидіти в коробці, видерлося йому по штанині на коліна й замуркотіло — голосно, натужно, як старий холодильник у бабусі на дачі. Роман відкинув спинку сидіння, накрився курткою. Кошеня перебралося на груди, потопталося лапами і влаштувалося там, де стукало серце.
— Вранці залишу, — пробурмотів він, засинаючи. — Точно залишу.
Прокинувся о шостій. Кошеня лежало на тому самому місці й дивилося на нього не змигуючи.
— Ну ти й нахаба. Гаразд. Ще один день. Останній.
Того «останнього дня» вистачило на пакет молока в магазині при заправці, пластикову мисочку й пачку вологих серветок — про всяк випадок. Кошеня хлебтало молоко так, що вуха ходили ходором. Потім умилося лапою — акуратно, наче все життя цим займалося.
— Швидко вчишся, — визнав Роман.
До вечора кошеня вже сиділо не в коробці, а на панелі приладів, спостерігало за дорогою так уважно, ніби мало власну думку про кожен зустрічний автомобіль.
— Не падай мені тут, бо розмажу по лобовому, — попереджав Роман.
Ближче до Рівного якийсь «Мерседес» поліз на обгін через суцільну.
— Бачив цього ідіота? Отак і виходить, що потім два тижні на СТО за новим бампером стоять.
Кошеня нявкнуло.
— От і я про те саме.
Роман спіймав себе на тому, що говорить уголос. Не сам із собою, як буває на п'яту годину дороги від нудьги, а — з кимось. Увечері дістав телефон, сфотографував кошеня: воно якраз залізло на кермо й сиділо там із виглядом людини, яка точно знає, куди їхати. Фото відправив колишній дружині Оксані. Уперше за багато місяців написав перший.
«Знайомся. Новий штурман».
Оксана довго не відповідала. Потім прийшло: «Ти? З котом?» А за хвилину ще одне: «Не думала, що ти взагалі здатен про когось піклуватися».
Роман дивився на екран і не знав, що написати у відповідь. Бо вона мала рацію. Дев'ятнадцять років шлюбу, і всі ці роки він або в дорозі, або спить перед дорогою, а вдома бував гостем — так вона й казала колись, до розлучення, поки він ще намагався пояснити, чому не встиг на випускний доньки.
Синові він подзвонив наступного дня. Просто так, без приводу — вперше за довгий час.
Максим узяв слухавку не одразу.
— Тату? Щось трапилося?
— Нічого не трапилося.
— Точно? Ти ж не дзвониш просто так.
— Оце вперше дзвоню просто так. — Роман помовчав. — Слухай. Пам'ятаєш, ти в вісім років кота просив?
У слухавці стало тихо.
— Пам'ятаю, — сказав Максим. — Ти тоді сказав, що нам зайвий клопіт у квартирі не потрібен.
— Сказав. — Роман відкашлявся. — Я, синку, дурницю тоді бовкнув. Оце кота підібрав. На трасі, під Житомиром. Сірий такий, худий, ледь живий.
Знову тиша, довша за попередню.
— Ти нормально почуваєшся, тату?
— Нормально. Просто передумав. Пізно, але передумав.
— Це добре, — голос сина звучав якось не так, як завжди. — Це насправді добре.
— Тільки я не знаю, як його назвати.
Максим відповів без паузи:
— Кузьма.
— Чому Кузьма?
— Бо я тоді вже придумав ім'я. Ще до того, як тебе попросив. Тиждень ходив і думав.
Роман довго сидів із телефоном у руці, дивлячись на кошеня, яке саме вмостилося на бардачку.
— Чув? — сказав нарешті. — Ти Кузьма. Тебе, виявляється, чекали вісімнадцять років.
Далі був листопад. Кузьма підріс, обріс, шерсть із сірої ганчірки перетворилася на цілком пристойну котячу шубу. Він навчився відчувати дорогу: перед поворотом завчасно припадав до сидіння, перед гальмуванням підбирався весь. Роман переставив йому лежанку за водійське крісло, купив нормальний сухий корм замість молока і возив у кабіні окрему пляшку — котячу, підписану маркером «КУЗЯ», щоб не переплутати зі своєю.
— Розбалувався, — бурчав він. — Живеш краще за деяких людей у Рівному.
Оксана тепер дзвонила щовечора. Не «де гроші за аліменти» й не «коли привезеш Максима на вихідні» — просто так, дізнатися, як день пройшов.
— Як ви там?
— Нормально. Веземо шпон до Луцька. Кузьма трасу контролює, каже, все під наглядом.
— Передай йому привіт.
Роман ловив себе на тому, що чекає цих дзвінків, що вмикає звук голосніше ближче до дев'ятої, аби не пропустити.
Карпати зустріли їх так, як умів тільки Яблунецький перевал — без попереджень. Вранці було мінус два і сонце, чисте, аж очі різало на снігу. О шостій вечора на самому перевалі почалося таке, що Роман за двадцять два роки за кермом бачив разів зо три за все життя. Спершу пішов сніг — великий, лапатий, майже новорічний. Потім здійнявся вітер, і сніг перестав падати рівно, а полетів горизонтально, лупив у лобове збоку. Видимість упала метрів до десяти.
Гуму він переобув на зимову ще у вересні, але зимова гума не рятує, коли не видно дороги перед капотом. Фура йшла на других п'ятдесяти, повзла, як равлик, і все одно раз повело на слизькому.
— Погана справа, Кузьма, — сказав Роман. Кіт сидів на сидінні поруч, притиснувши вуха, і не рухався. — Дотягнемо до стоянки біля Ясіні й перечекаємо.
До стоянки лишалося сімнадцять кілометрів, і кожен з них давався так, наче фура важила вдвічі більше звичайного. Роман увімкнув аварійку, знизив швидкість до тридцяти, вчепився в кермо обома руками. Радіо мовчало — сигнал у горах зникав ще до перевалу. Він говорив уголос, до кота, до себе, до порожньої дороги:
— Тримайся. Ще трохи. Нам головне не встати тут, бо снігом замете так, що до ранку ніхто не знайде.
На дванадцятому кілометрі попереду, у білому вихорі, майнули аварійки чужої машини. Легковик — старенький «Фольксваген» — стояв упоперек смуги, розвернутий, з розбитою фарою. Біля нього, притулившись до дверцят, стояла жінка в тонкій куртці не по погоді й махала руками, освітлюючи себе телефоном.
Роман загальмував, наскільки дозволяла дорога, зупинив фуру за кілька метрів, увімкнув аварійку і вискочив у сніг без куртки.
— Що сталося?
— Занесло на льоду, в стовпчик снігозатримання вписалась! — кричала жінка крізь вітер. — Донька в машині, температура в неї, тридцять дев'ять і два! Телефон ловить одну паличку, «швидка» не дозвониться!
Роман зазирнув у салон: на задньому сидінні, закутана в плед, сиділа дівчинка років семи, обхопивши руками коліна, і трусилася — чи то від холоду, чи від жару.
— В кабіну, обидві. Швидко. У мене там тепло і аптечка є.
Дорогою до найближчого фельдшерського пункту в Ясіні — дванадцять хвилин, які Роман проїхав за сім, — Кузьма сидів на панелі приладів, притиснувшись до скла, і жодного разу не поворухнувся, наче й сам розумів, що зараз не до нього. Дівчинку звали Софійка, матір — Галина, вчителька з Косова, яка їхала до сестри в Рахів на вихідні і не встигла завернути на об'їзну через закритий перевал.
У фельдшерському пункті черговий лікар оглянув дитину, поставив укол, сказав — ангіна, нічого страшного, але добре, що привезли вчасно, за годину-дві в машині на морозі могло бути гірше. Галина сиділа на кушетці поруч із донькою і не могла зупинити руки — вони тремтіли, хоча в кімнаті було тепло.
— Дякую вам, — сказала вона Роману, коли той приніс їй у пластиковому стаканчику гарячий чай з апарату в коридорі. — Я вже думала, стоятимемо там до ранку. У мене грошей із собою мало, картка не читалась там, у горах.
— Та не про гроші йдеться, — Роман сів на сусідній стілець, дивлячись, як Кузьма — він і його прихопив із кабіни в переносці з-під інструментів — тицяється носом у краєчок пледа, яким укрита Софійка, а та вперше за вечір усміхається. — Мене самого рік тому виручило кошеня на трасі. Тепер моя черга комусь віддячити, мабуть.
Софійку залишили на ніч під наглядом, Роман відвіз Галину назад до її машини — евакуатор із Рахова обіцяв приїхати вранці, — а сам заночував у фурі на стоянці біля пункту, з Кузьмою на грудях, там, де стукає серце.
О сьомій ранку, коли він виводив фуру на розчищену трасу, задзвонив телефон. Оксана.
— Ти де? Максим прочитав у групі райцентру, що вночі на Яблунецькому був снігопад, фури стояли.
— Живий. Довіз дитину до лікаря по дорозі, все нормально.
На тому кінці якийсь час було тихо.
— Знаєш, — сказала нарешті Оксана, — за дев'ятнадцять років я жодного разу не чула, щоб ти отак розказував. Просто, без "нормально, все під контролем".
— Кузьма привчив, — Роман глянув на кота, який знову вмостився на бардачку, наче нічого й не сталося. — Каже, мовчати — не завжди правильно.
Він увімкнув передачу і повів фуру далі, до Рахова, а потім — назад, у Рівне, де на нього чекали Максим і звичайна суботня зустріч у дворі, яку він тепер не пропускав.
