— Тарасе, ти от у дива віриш? — Соломія підперла щоку долонею і дивилася на одногрупника так серйозно, ніби від його відповіді залежало все їхнє подальше життя.
— Ні, — хлопець навіть голови не підвів, продовжуючи креслити щось у зошиті. — Див не буває, Солохо. Фізика, сьомий клас.
— Дурниці, — фиркнула вона. — От я вірю. І за тебе вірити буду!
— Ну вір, — він знизав плечима. — Тільки все одно дурня це все.
— Гриценко, Чумак! — гримнув викладач від кафедри. — Пара ще не закінчилася! Може, поділитеся з групою своїми надважливими дискусіями?
— Та ні, пане Романе, ми вже все, — Соломія винувато всміхнулася, але очима показала Тарасові: «Я все одно вірю».
Вісімнадцять років потому…
Молода жінка в яскраво-жовтому пальті, розмальованому гронами калини, стояла посеред ветеринарної клініки «Білий ікло» і напружено вдивлялася в обличчя лікаря. Щось невловимо знайоме було в тому, як він хмурив брови, як рухалися його руки над металевим столом.
— Тарасе?
Ветеринар підняв очі від маленького рудого пса, що нерухомо лежав на столі, і раптом усміхнувся — тією самою усмішкою, яку Соломія пам’ятала ще з третього курсу.
— Впізнала-таки, — сказав він тихо. — А я думав, пройдеш повз.
— Тарасе! Боже мій, Тарасе! — вона ледь не кинулася до нього, але вчасно згадала про пацієнта на столі. — Як же так? Куди ти зник? Ми ж тебе всією групою шукали після випуску!
— Довга історія, Солохо, — він відвів погляд. — Не варта вона твоєї уваги. Давай краще про твого знайду поговоримо. Ти казала, знайшла його біля ринку?
— Біля «Вернадського», — кивнула вона, все ще не в змозі відвести від нього очей. — Виповз із-за смітника просто під колеса. Я спершу навіть не второпала, а потім придивилася… В нього ж задні лапи зовсім не рухаються, Тарасе. Зовсім.
Вона схлипнула і з надією подивилася на лікаря, який методично обмацував хребет пса:
— Може, є хоч якийсь шанс? Найменший?
— Найменший, кажеш? — Тарас гірко всміхнувся. — Найменший є. Дивом називається. Ти досі в дива віриш, Соломіє?
— Вірю! — випалила вона.
— Ну, раз віриш…
Він дбайливо загорнув рудого пса в стару флісову кофту, простягнув цей м’який згорток жінці і почав писати призначення. Рівні рядки лягали на бланк, ручка трохи рипіла, а Соломія дивилася на його зосереджене обличчя і боялася дихати.
— Тримай, вірянко моя, — він простягнув папірець. — Тільки знаєш… Не буває див, Солохо. Не буває.
Рипіння великих металевих коліс інвалідного візка, якого вона через стіл одразу й не помітила, різонуло по нервах іржавим цвяхом.
— Тарасе? Ти…
— Теж спинальник, Солохо. Давно вже.
Він різко розвернув колеса і, не сказавши більше ні слова, зник за перегородкою в глибині кабінету.
«Спинальник… Спинальник…» — стугоніло в скронях, поки Соломія йшла додому через залитий осіннім сонцем Франківськ. Рудий пес тихо скавулів у неї на руках і дивився такими ж приреченими очима, як і той лікар у візку.
— Не буває див? — прошепотіла вона, зупинившись посеред тротуару так різко, що перехожий здивовано обернувся. — Я тобі покажу «не буває», Гриценку. Я вам обом доведу!
Вона поцілувала рудого в холодний ніс і впевнено попрямувала додому. Те, що Тарасові, на відміну від паралізованого знайди, її жалість не потрібна, Соломія навіть не сумнівалася. А в тому, що допомогу він відкине категорично, була впевнена на всі сто. Але перше кохання — воно таке. Його хіба зупиниш?
Тиждень їй знадобився, щоб узяти фортецю на ім’я Тарас. Вона і клініку його штурмом брала, і телефон розжарила до червоного, і все — під благопристойним рудим приводом. То в неї масаж лап із призначення не виходить, то крапельниці мимо собаки капають. Одне слово, все в рятівниці не так, і без консультації спеціаліста аж ніяк.
Тарас уже й лаяв її, і по-доброму вмовляв, та все без толку. Тому через тиждень лише зітхнув кілька разів важко і здався на милість переможниці.
А Соломії того й треба було.
І полетіли дні. Перший, п’ятий, двадцятий. Вона, мов заправська медсестра, навчилася робити собачий масаж. Рудий знайда, якого вона назвала Лавріном, після її процедур навіть почав лапами посмикувати. Наскавчить на неї своєю собачою мовою, висловить усе, що думає, а потім і смикає. Тарас тільки диву дається — бути, каже, такого не може. А Соломія дивиться лукаво і знай собі справу під собаче бурчання продовжує.
Одне тільки жінку краяло. Краяло і по серцю ножем різало — до своїх ніг Тарас її не підпускав. Вона вже і так до нього, і сяк. І спеціалістів кликати, і книжки якісь розумні, і гімнастики. А він тільки дивиться насуплено і все повторює: не буває див, Солохо. А раз не буває, то і пробувати нічого. Змирися.
Ото й ревіла вона ночами у подушку. Тихо ревіла, гірко. Так, що Лаврін, після денних процедур на неї ображений, до ліжка підповзав і в заплакані очі уважно зазирав. День зазирав, другий… А на третій підтягнувся під її схлипи на передніх лапах на ліжко, підповз до самого обличчя і так очима зиркнув, що Соломія не те що ревіти — дихати злякалася.
А потім і зовсім небачене сталося.
Переповз Лаврін на ноги сплячого Тараса, загув, мов старий трансформатор, і почав крізь ковдру пазурами перебирати. Довго м’яв ноги нерухомі. За вікном уже світанок зайнявся, а рудий пес усе не вгавав. І лише з дзвінком будильника, коли Тарас очі розплющив і на Соломію, що на нього дивилася в усі очі, глянув запитально, Лаврін угамувався. Сповз із ліжка прудко, задні лапи під себе підтягнув і заснув просто посеред пухнастого килима.
І потекли місяці. Днями Соломія пса лікувала та смаколиками балувала, а ночами Лаврін по Тарасових ногах тупцював. Аж поки одного звичайнісінького вечора не сталося дещо геть неймовірне.
Соломія тоді взялася вікна мити. Розчахнула стулки навстіж — дихати ж нічим після дощу. Тарас таз із водою на стіл біля підвіконня поставив, та й схаменувся, що холодної налив. Хіба ж холодною відмиєш? От і пішла Соломія з ковшем до вбиральні. А як повернулася — заклякла від жаху, всю воду на підлогу вихлюпнувши.
Паралізований на задні лапи Лаврін на підвіконня по шторі видерся. І сидів так дивно — на задніх лапах сидів, шельма. Сантиметрів п’ять від прірви восьмого поверху, не більше.
Тарас до нього руки простягав, та от дотягнутися через стіл, не підвівшись із візка, не виходило. Соломії й поготів з іншого кінця кімнати не добігти було вчасно. А Лаврін ніби спеціально морду руду до краю тягнув. Тягне і на Тараса очима блискає: «Дивись, мовляв, хазяїне, впаду зараз. Як є впаду. Якщо нічого не зробиш…»
Тарас уже й свистів йому, і кликав ласкаво, а пес ніби дражниться. Вуха притис, шерсть наїжачив і як метнеться в бік відкритого вікна…
У Соломії серце на секунду зупинилося. Очі самі заплющилися, а в грудях такий крик застряг, що, здавалося, ребра от-от тріснуть. Вона сповзла по стіні на підлогу і завила в голос.
— Солохо! Соломійко! Рідна моя!
Тарасів голос через її плач, мов крізь туман, не з першого разу продерся. А коли продерся, коли докликався до свідомості…
— Тарасе?
Вона дивилася на перекинутий інвалідний візок, на чоловіка, що невпевнено стояв на власних ногах, притискаючи до грудей досить задоволеного рудого пса. На того самого пса, якого вже подумки поховала, і який знай собі мружив карі очі та на Соломію у відповідь досить поглядав. І, подумати тільки, ворушив по Тарасових руках задніми, ще вчора, здавалося, паралізованими лапами.
Вона невпевнено підвелася. Зробила крок до застиглої біля вікна пари, а потім раптом зупинилася. Засміялася. Щасливо так засміялася, дзвінко. До гикавки.
Підбігла до ошелешеного не менше за неї Тараса, обняла разом із притиснутим до грудей рудим провокатором і в щоку обох поцілувала:
— Тарасе, — прошепотіла. — А ти?..
— Вірю, Солохо, — він зарився обличчям у її волосся, і плечі його затремтіли. — І в тебе, вперта моя, вірю. І в дива вірю, чуєш? У справжні дива.
Лаврін тим часом облизував собі лапу з виглядом істоти, яка зробила рівно те, що й планувала, і тепер має повне право на додаткову порцію курячої печінки.
А за вікном над Франківськом займався вечір, і десь унизу, у дворі, сигналило чиєсь авто, і пахло мокрим листям і димом із сусідської печі, і Лаврін нарешті чхнув — бо пилюка з вікна все-таки набилася йому в ніс.
Минуло три роки. Соломія стояла на тому самому місці біля вікна, тримаючи на руках уже не рудого пса, а маленький згорток із рожевою стрічкою. Тарас — без жодного візка, тільки з легкою тростиною в руках — заглядав їй через плече на вулицю.
— Ти її бачиш? — прошепотіла вона. — Бачиш, як смішно вона носом крутить?
— Схожа на тебе, — Тарас поцілував її в маківку. — Така ж уперта. Теж у дива віритиме.
Лаврін, який тепер гордо носив звання головного охоронця двокімнатної квартири, підповз до Тарасових ніг і тицьнувся мокрим носом у його долоню. Про всяк випадок — щоб хазяїн не забував, хто тут справжній творець див.
