Романа дратувало все. Те, що Олена знову забула купити свинячу вирізку. Те, що на вечерю була гречка з тушкованою капустою. І те, що дружина сиділа навпроти нього й спокійно гортала стрічку новин, наче його невдоволення — просто шум дощу за вікном.
— А де нормальна їжа? — Роман відсунув тарілку так різко, що виделка злетіла на підлогу. — Батько завжди казав: чоловік має приходити додому на готове. А я що бачу? Знову ця гречка. Тиждень поспіль.
Олена відклала телефон, підняла виделку й мовчки поклала її в раковину. Дістала з шафки чисту.
— Нормальна їжа, Ромчику, коштує грошей. Тиждень тому ти витратив сім тисяч гривень на якісь карбонові накладки для автівки, яка вже пів року стоїть іржавіти під вікнами. Коли я заїкнулася про холодильник — він гуде, як трансформаторна будка, — ти сказав, що бюджет верстав не для жінок.
— Олено, ти жінка. Твоє діло — дім. Як у матері. У них завжди було перше, друге й узвар. І батько пальцем не ворушив. Бо заробляв! — Роман ударив кулаком по столу так, що ложки підстрибнули. Чашка з недоопитим чаєм похилилася, залила стіл.
Олена встала, витерла калюжу серветкою. Спокійно. З тим самим виразом обличчя, з яким сьогодні пояснювала клієнтові в своєму косметологічному кабінеті, що голка не болить.
— Я заробляю більше за тебе. Вже третій місяць. Ти на іпотеку скидаєш чотири тисячі, я — решту десять. І ще комуналку. Так що давай без цих «жіночих діл». Вечеря перед тобою. Хочеш вирізку — ось шухляда, ось твоя картка.
Роман спалахнув. Не просто образився — аж задихнувся.
— Я до батька поїду! Хай подивиться, що ти за дружина!
І справді. Зібрався за три хвилини, грюкнув дверима так, що з полиці в коридорі злетів товстий словник. Олена лишилася сама. За вікнами Львова сіявся дрібний листопадовий дощ. Десь на вулиці Княгині Ольги скреготів запізнілий трамвай.
Минула година. Потім дві.
Олена налила собі чай, розгорнула книжку — шостий раз за тиждень починала той самий роман і ніяк не могла просунутися далі двадцятої сторінки. В голові крутилося: ну от і все. Кінець шлюбу. Не через зраду чи якусь страшну таємницю, а просто через гречку.
Близько десятої вечора у двері подзвонили.
Олена підійшла — і завмерла. На порозі, під великою чорною парасолею, стояв свекор. Петро Васильович сімдесят трьох років, колишній інженер-будівельник, чоловік широкої кості й скупих жестів, тримав у руках целофановий пакунок із чимось важким. Поруч із ним стояв Роман. Не дивився на дружину. Бухав носом у комір куртки. Весь вигляд мав — ображеної дитини, яку привели до директора школи.
— Проходьте, — Олена відступила від дверей.
Петро Васильович роззувся — акуратно поставив черевики на килимок, розрівняв шнурки. Олена помітила: носки чисті, без дірочок. Свекруха доглядала. Або сам.
— Я тут приніс домашнього, — сказав він і простягнув пакунок. — Сальце, ковбаска. Ганна передала.
Вони пройшли на кухню. Роман сів на табуретку, згорбився. Петро Васильович став біля вікна, заклав руки за спину, подивився на дощ.
— Ну, — врешті промовив він, — син каже, дружина геть ледача. Не готує, дому не тримається, пиляє. Я слухав десь із пів години. А тепер твою версію послухаю, Оленко.
Роман смикнувся:
— Тату! Я ж думав, ви…
— Цить. Жінка каже.
І Олена заговорила. Не плакала, не жалілася — просто викладала факти. Як у бухгалтерському звіті. Ось моя зарплата за жовтень. Ось квитанції. Ось скільки Роман витрачає на свій автомотлох. Ось графік: я працюю з восьмої до дев’ятої вечора, бо клієнти, бо запис за два тижні наперед. А він приходить о п’ятій із свого архівного управління — і сідає в комп’ютер.
Петро Васильович слухав. Мовчки. Тільки раз потер перенісся, коли Олена згадала про сім тисяч гривень на накладки.
— А тепер ти, Романе, уважно слухай, — сказав свекор, коли Олена замовкла. — Я твоїй матері до шістдесяти років виносив мізки про «жіночі обов’язки». Все, як ти зараз: годувальник, чоловік, має право. А потім Ганна пішла на три місяці в лікарню з виснаженням. Я лишився сам із вами — тобою і Тарасом. І знаєш, що я зрозумів?
Роман мовчав.
— Що таке побут. Не тарілка і не підлога. А те, що я за три місяці посивів більше, ніж за тридцять років на будівництві. Бо то не просто їжа. То планування, купівля, прибирання, прання, перевірка термінів придатності, оплата рахунків, запис до лікаря, батареї, дитячі зошити… І все це — раз на раз. Кожен день. Без вихідних. Я коли це на собі відчув — став перед Ганною на коліна, коли її з лікарні забирав. Отак, просто в коридорі.
На кухні зависла тиша. Тільки годинник на стіні — цокав.
— І ще одне, синку. Оленка заробляє більше. Це означає, що вона — основний годувальник. Відсьогодні ти миєш посуд і готуєш вечерю. Понеділок, середа, п’ятниця — твої. Вівторок, четвер, субота — її. Неділя — плов, я приходжу. Бо якщо ти за місяць не зрозумієш, що таке нормальна сім’я, — житимете в мене. Я тобі влаштую перевиховання.
Роман глипнув на батька. Потім на Олену. Та сиділа, підібгавши вуста.
— А сало я поки що забираю, — Петро Васильович узяв із собою пакунок. Бо сало — то для годувальників. А годувальників у цьому домі, як я бачу, нині нема.
Двері зачинилися. Роман сидів, не рухаючись. Повільно стягнув із сушарки чистий рушник — і почав крутити його в руках.
— Я не вмію готувати, — нарешті видушив він.
— Я навчу, — тихо відповіла Олена. — Але з однією умовою: про «жіночі діла» ти більше не згадуєш. Інакше — розлучення.
Вона сказала це так спокійно й буденно, що Роман чомусь повірив одразу. Без жодних сумнівів.
Наступного ранку Олена прокинулася від запаху. З кухні тягнуло горілим. Роман стояв біля плити в її фартусі, з лопаткою в одній руці й телефоном в іншій, і дивився на сковорідку з чорними грудками яєчні.
— Воно… мало бути жовтим, — повідомив він.
— Мало, — погодилася Олена. — Але перший раз не рахується.
Вона відкрила кватирку, витягла з шафки нову пательню — і простягнула Романові два яйця.
Той взяв. Зітхнув. І розбив шкаралупу.
Надворі нарешті визирнуло сонце. У вікно кухні було видно, як на балконі сусіднього будинку старенька пані Софійка витрушує килим, а молодий песик унизу намагається зловити хвостом фонтанчик із поливної системи.
