Мене звати Ганна Остапівна, мені шістдесят три роки, і двадцять один рік я працюю кондукторкою на приміському маршруті. Того вечора автобус їхав із Луцька, салон був напівпорожній, пахло мокрою тканиною курток — надворі лило як з відра, кінець жовтня, останні теплі дні скінчилися разом з бабиним літом.
На передньому сидінні сидів чоловік років тридцяти п'яти, у дорогій куртці, з телефоном притиснутим до вуха плечем, бо руки в нього були зайняті — тримав букет білих хризантем, загорнутий у целофан так недбало, ніби купив його поспіхом на заправці. Я запам'ятала, бо квіти в наш автобус візьме рідко хто.
— Та кажу тобі, все нормально, — говорив він тихо, але в порожньому салоні чутно кожне слово. — Ні, вона нічого не підозрює. Я їй сказав, що на нараду в Рівне їду.
Я пробивала квитки, підійшла до нього, простягла руку за грошима. Він замовк, поки розраховувався, а тоді продовжив розмову вже пошепки, відвернувшись до вікна. Я відійшла, робота є робота — за двадцять один рік наслухалась усякого в цьому салоні, люди говорять по телефону так, наче навколо порожньо.
Але одну фразу я все-таки вловила, вже коли поверталася назад по проходу:
— Ірина ж мене про Оксану Петрівну питає, як про рідну маму. А я їй буду в очі дивитися і мовчати.
Я не знаю, хто ця Оксана Петрівна. Може, мати, може, теща. Не моя справа, чужий гріх на чужу голову. Я вийшла на своїй зупинці за три кілометри до кінцевої, а той чоловік поїхав далі, у темряву, з букетом чужих хризантем на колінах.
А тепер розповім, чому я взагалі про це згадала — за два тижні після того автобуса до мене на зупинку в Ковелі прийшла молода жінка, років двадцяти восьми, з валізкою на коліщатках, і попросила почекати останній рейс разом, бо боялася йти одна темною вулицею. Ми розговорилися. Вона їхала до свекрухи — розповіла, що чоловік постійно їздить у відрядження до Рівного, а вона працює бухгалтеркою в кооперативі "Нива" і сама зводить сімейний бюджет до копійки. Сказала, що свекруха їй як рідна мати, ближча навіть, ніж рідна, бо з рідною вони посварилися ще п'ять років тому через спадок після батька.
Я слухала і в голові складала одне до одного: Рівне, нарада, свекруха. Збіг буває, звісно. Але щось у мене всередині стислося, як стискається рука на поручні автобуса, коли він різко гальмує.
Я нічого їй не сказала тоді. Хто я така — кондукторка, яка почула уривок чужої розмови місяць тому? Купила їй у кіоску на зупинці чай в пластянці, поки чекали автобус, — просто щоб зайняти руки, не щоб щось довести. Вона тоді сказала мені ще одне: що чекає результатів аналізів, бо третій рік не може завагітніти, і що це єдине, чого свекруха від неї насправді хоче — онука.
Автобус прийшов, вона сіла, помахала мені рукою через скло, я більше її не бачила.
Минуло, може, місяців зо два. Уже сніг лежав, я йшла з роботи повз аптеку на розі, і бачу — та ж жінка, тільки без валізки, у зимовому пальті, стоїть під козирком, розмовляє по телефону, і я мимоволі почула, бо голос уже не тихий був, а зривався:
— Мамо Оксано, я знаю. Мені сама Ліда сказала, вона в тій же лікарні працює, де ця… де вона на прийомі була. У Рівному немає ніякої наради вже пів року.
Я пройшла повз, не зупиняючись, — не моя справа стояти й слухати, досить із мене одного автобусного рейсу. Але за тиждень зустріла її знову, вже на маршруті, вона сіла на своє звичне місце ближче до водія, і сама заговорила зі мною, наче ми давно знайомі.
— Пам'ятаєте, я вам казала про свекруху? — сказала вона, і руки в неї в цей момент складали й розкладали квиток, зім'яли вже, розправляли знову. — Так от. Оксана Петрівна сама мені зателефонувала два дні тому. Сказала: Ірино, приїдь, поговоримо. Я думала, про здоров'я, про аналізи ті кляті. А вона мене за стіл посадила, чаю налила і каже — я знаю про Ольгу з клініки. Знаю два місяці вже. І мовчала.
Я запитала — а чому мовчала, якщо знала?
— Каже, боялася, що зруйнує мені життя цим знанням. А потім каже — я тобі не рідна мати, юридично мені взагалі нічого казати не належить. Але я тебе за ці шість років рідною дочкою вважаю, а ти мені як дочка. І я не буду більше в цьому домі мовчати заради спокою сина, який мій спокій ні в що не ставить.
І тут ця Оксана Петрівна, як розповіла Ірина, дістала папку — стару, картонну, з зав'язками, — і поклала на стіл. У папці лежав договір дарування на гараж і на пай городу за Ковелем, який вона з чоловіком, покійним уже, тридцять два роки тому виписали на сина. Оксана Петрівна забрала цю справу назад через нотаріуса ще місяць тому, поки все ще думала мовчати чи ні, — і переписала цей самий пай і гараж на Ірину. Одна дії на суму, як сказала Ірина, приблизно на сто двадцять тисяч гривень за нинішніми цінами, якщо гараж продавати.
— Вона мені сказала: я не можу забрати в тебе шлюб, це твоє рішення. Але забрати те, що моє, і віддати тому, хто мене дійсно за рідну має, — це я можу.
Син, за словами Ірини, дізнався про переоформлення тільки коли прийшов до матері за копією техпаспорта на гараж — хотів той гараж продати, бо йому терміново знадобилися гроші, я так зрозуміла, на щось зовсім інше, не буду здогадуватися на що саме. Прийшов, а Оксана Петрівна йому спокійно, без крику, кажуть, сказала: гараж більше не твій, документи в Ірини, іди питай у неї.
Ірина розповіла мені це вже в автобусі, дивлячись у вікно, за яким сунув сірий сніг, і додала тільки одне наостанок:
— Я не збиралась йому мстити. Просто взяла ключі від гаража, які Оксана Петрівна мені передала того ж вечора, і поклала їх у сумку. Все.
Я більше нічого в неї не питала. Дала дзвінок на зупинці, вона вийшла, пальто застібнула на всі ґудзики, бо мороз того дня стояв неабиякий, і пішла в бік будинку, де, наскільки я зрозуміла, тепер жила вже сама.
