Я вів пса вже третій місяць. Щовечора о пів на сьому, хоч би якою була погода чи скільки роботи ще висіло на мені. Старий доберман на ім’я Ремі. Точніше, колись доберман, а тепер — повільна сіра тінь із хворими суглобами, яка доходила від під’їзду до клена біля смітника і більше не хотіла.
Його господиня, пані Світлана, — жінка років п’ятдесяти, моя сусідка з третього поверху. Рік тому вона зламала стегно, потім були три операції, а тепер вона сидить удома з ходунцями і телефоном, у якому все збільшує шрифт. Торік у січні вона постукала мені в двері. Я саме збирався на нічне чергування в диспетчерську «Львівтеплоенерго».
— Богдане, синку, — сказала вона так, ніби зверталася до рідного. — Погуляй Ремі, га? Я платитиму. Сто гривень за вихід. Бо він мені все вдома об… ну, розумієш.
Я не хотів. Я після зміни ледве ноги тягаю: уявіть собі, всю ніч відповідаєш людям, чому в них раптом стало холодно в квартирі, і жоден не чує, що аварія на колекторі, що треба чекати, що все буде. Але пані Світлана дивилася на мене з-за одвірка, і в руках у неї тремтіла купюра в двісті гривень.
— Та я просто так погуляю, — відмахнувся я, але вона вперлася.
Так я став вигулювачем. Спочатку раз на день. Потім двічі. Я підлаштував графік. Брав ранкову зміну, щоб увечері бути вільним. Сам дивувався: я, тридцятичотирирічний чоловік, який звик на роботі говорити людям «так, я вас чую, але вимкніть обігрівач, інакше пробки вибиває», стою над старим псом і вмовляю його повернути додому, бо вже темно і починає падати мокрий сніг.
Гроші я не рахував. Пані Світлана платила то сто, то сто п’ятдесят. Я брав, бо інакше вона ображалася. Але подумки відкладав усе в конверт — на корм для Ремі, на краплі від артриту, на таксі до ветеринара, коли йому стало зле о другій ночі.
Я не думав про те, що це якось можна продати чи перетворити на зобов’язання. Пані Світлана сама заговорила першою.
Десь у лютому вона покликала мене на чай. Я прийшов, стягнув мокрі черевики в коридорі, сів на краєчок кухонного ослінчика. У неї на плиті свистів чайник, на підвіконні в банці з-під олії хиталася герань, а на холодильнику магнітик «Львів — місто левів», який я десь у дитинстві мав такий самий. Пахло валокордином і трішки підгорілим молоком.
— Богдане, — сказала вона, тримаючи чашку так, ніби та була важка, як камінь, двір. — Я ж скоро помру. Ну, не завтра, але сам розумієш. І мені треба подумати, куди Ремі.
Я промовчав. За вікном на подвір’ї двірник скидав сніг з лавки, гуркотіла лопата. Ремі лежав біля батареї і дихав так, ніби йому щось важко. Він уже тоді майже не гавкав.
— Я хочу на тебе квартиру переписати, — сказала вона, і в кухні стало зовсім тихо, тільки крапало з крана.
Я не оторопів, не відмовився одразу. Я поставив чашку на стіл і сказав:
— А чому не на когось із рідних?
— Бо рідні в мене є тільки по телефону, і то як гроші треба. Льоха, племінник, — він у Дніпрі, я його років п’ять не бачила. Алла, двоюрідна сестра, дзвонить раз на місяць і питає, чи я ще жива, бо вона, бач, на квартиру претендує.
— І ви хочете, щоб я… — я запнувся.
— Я хочу, щоб ти пожив з Ремі до останнього. Щоб він не потрапив у притулок. Щоб у хаті хтось був. А як я помру — квартира твоя. Ти ж сусід, Богдане. Ти адекватний. І Ремі тебе знає.
Вона сказала це буденно, ніби мова йшла про рецепт варення. А в мене всередині щось перекинулося. Не від жадібності — від страху. Бо такі обіцянки ніколи не бувають про квартиру. Вони про те, що ти на роки прив’язуєш себе до чужого життя, чужого пса, чужої смерті. А потім виявляється, що ти робив усе не за сто гривень, а за шістсот доларів, яких ніхто не бачив.
Я не відповів того вечора. Сказав, що мені треба подумати. Наступного дня Ремі відмовився їсти. Я поїхав з ним у ветклініку на Кульпарківській, сидів чергу півтори години, а коли повертався, в автобусі жінка навпроти сказала:
— О, який хороший пес. А навіщо ви його в такому віці на вулицю тягаєте?
Я не відповів. Бо я не знав, навіщо. Але коли довів Ремі до дверей пані Світлани, вона стояла в коридорі з папкою в руках.
— Ось договір, — сказала вона. — Без нотаріуса, просто між нами. Я його від руки написала, як уміла. Ти підпиши, що будеш доглядати. А натомість після моєї смерті — квартира. Це у Львові, знаєш, скільки тепер метр біля парку Франка коштує? Дві тисячі доларів, не менше. А в тебе буде своя.
Я глянув на папку. Звичайний зошитовий аркуш у клітинку, де дрібним почерком було виведено: «Заповідальне розпорядження». І внизу — два підписи, які вона вже поставила: свій і Ремі. Тобто відтиск лапи зробила. Синя подушечка, трішки змазана.
І тут я не витримав.
— Пані Світлано, — сказав я, а голос у мене сів, бо я ніс цю злість у собі вже кілька тижнів, а тепер вона виперла назовні. — Я не підписуватиму. Це нечесно виходить.
— Чому нечесно?
— Бо ви купуєте мене за квартиру. А я не хочу, щоб потім мені казали, ніби я доглядав Ремі за ваші метри. Я його й так доглядаю. Я вже три місяці не сплю по-людськи, я вожу його в клініку, я купив йому дощовик, бо він мерзне, а ви мені за це — сто двадцять гривень і папку, яку ніхто не завірить. Я не таке, розумієте? Я не таке підписую.
Вона стояла з тою папкою, і губи в неї були такі білі, що я подумав — зараз їй стане зле. Але вона не впала. Вона взяла аркуш і розірвала його навпіл. Потім ще раз. І ще.
— Ти правий, — сказала вона. — Це бридко виглядає. Я тільки хотіла, щоб ти не думав, що я використовую тебе.
— А ви і не використовуєте.
— Ні, використовую, — сказала вона і сіла на ослінчик, де сто років тому ніхто не сидів, крім неї. — Усі мене використовують, і я хотіла хоч раз по-іншому. З тобою. А воно знову вийшло — гроші, метри, папери.
Я стояв і дивився, як вона руками мне клаптики того псевдозаповіту, і в кутку в коридорі гуло, як старі труби гудуть навесні, коли зливають воду з системи.
Наступного ранку я відніс Ремі до ветеринара вдруге за тиждень. Лікар сказав те, чого я боявся: пухлина, вже пізно, йому болить, і ми мусимо зробити так, щоб не боліло. Я подзвонив пані Світлані прямо з клініки.
— Я зараз приїду, — сказала вона, і це перший раз за пів року вона зібралася вийти з дому. Викликала таксі, приїхала з ходунцями, в хустині, яку носила ще на Великдень.
Ми були поруч, коли Ремі заснув. Вона тримала його голову, а я — лапу. І я подумав: оце і є справжній договір. Без паперів, без нотаріуса. Він не про те, хто кому скільки заборгував. Він про те, що в якийсь момент ти просто не йдеш. Стоїш і тримаєш.
Через два місяці пані Світлана померла. Уві сні. Сусідка з четвертого поверху подзвонила мені, бо знала, що в мене є ключ від її квартири — відтоді, як я почав приходити годувати Ремі, а потім — просто перевіряти, чи вона ще жива.
На похороні була Алла, та сама двоюрідна сестра. У чорній дублянці, з манікюром. Вона підійшла до мене біля ями і сказала:
— Ви, я так розумію, той самий Богдан, що квартиру виманював?
Я не відповів. Бо колотити її було безглуздо. Бо ті слова — вони ж нічого не важать, коли людина, яка могла їх спростувати, лежить у труні, а пси, як відомо, не говорять.
Через два тижні я зробив ось що. Я пішов до нотаріуса на вулицю Пасічну, який вів справи по спадщині, і написав офіційну відмову від будь-яких претензій на квартиру пані Світлани. Я не мав на неї жодного права — пані Світлана не встигла скласти справжнього заповіту, — але я хотів, щоб це було записано. Щоб у суді, коли Алла подасть на спадщину, стояло моє прізвище як свідка: ні, не претендував, не мав, не хотів.
А ту квартиру, на яку всі розраховували, я просто закрив. Свій ключ віддав нотаріусу. А собі залишив один предмет, який ніхто не вважав цінним: старий нашийник Ремі. Я одягнув його на цвях у своїй передпокої, над вішалкою. Він висить там і досі. Шкіра потріскана, пряжка іржава.
І знаєте, що я думаю, коли бачу його вранці, виходячи на зміну? Я думаю про те, що можна було підписати той зошитовий аркуш і отримати квартиру біля парку Франка. А можна було не підписувати. І я не підписав. За шістсот баксів на місяць — приблизно стільки коштує середня оренда в моєму районі — я міг би прожити чуже життя, накрите чужим дахом. А натомість я й далі прокидаюся о п’ятій ранку, варю собі каву в турці, яку купив за сімдесят гривень на «Вернадського», і чую той самий гул у трубах, який чув у неї в кухні.
І коли мені холодно, я не вмикаю обігрівач. Бо це скоротко, знаєте, отак просто сидіти в теплі, коли ти від чогось відмовився сам.
