Донька прийшла після Різдва, восьмого січня. Прийшла з чоловіком, Тарасом. Тарас тримав у руках коробку з тортом із супермаркету, зверху лежав чек — двісті сорок гривень. Пам'ятаю, бо потім довго не могла позбутися того чека з голови.
Доньку звати Юстина. Тридцять чотири роки, працює в айтішній компанії, з Тарасом винаймають квартиру на Оболоні. Заскочили в суботу, десь об одинадцятій, я саме поставила борщ і хотіла половину заморозити.
— Мамо, у нас питання, — почала Юстина, ще не роззувшись. А Тарас сунув мені ту коробку. — Як звали бабусю?
Я завмерла з ложкою в руці.
— Тобто… твою бабусю? Мою маму?
— Ну. Твою маму.
— Соломія.
Стало тихо. Тарас відкрив торт, ніхто не тягнувся. Юстина витягнула телефон, щось набирала.
— Соломія, — повторила вона, ніби пробувала слово на смак. — А якось інакше? Було друге ім'я? Може, при хрещенні щось інше давали?
Я вимила руки, дістала тарілки. На кухні пахло майораном, на підвіконні ще стояла розібрана наполовину ялинка — чекала на онуків, щоб розбирати разом.
— При хрещенні — це не ім'я, — сказала я. — Була Соломія. Досить.
Юстина зітхнула і глянула на Тараса. Той знизав плечима — це була їхня друга мова, мова пар, у якій усе вже вирішено, а мені лишалося тільки програти свою репліку.
— Бо ми шукаємо, — почала Юстина, — тільки, будь ласка, без коментарів… Шукаємо старовинне ім'я для дівчинки. І подумали, що в бабусі було гарне.
— Ми не хотіли, щоб ти сприйняла це як…
— Юстино. — Я поклала долоню на стіл. — Якщо дівчинка отримає це ім'я, то виходить, що… — Я зупинилася. — Просто скажи, звідки таке рішення.
Вона замовкла. А Тарас сказав те, що моя донька, здається, півроку не могла з себе видавити:
— У нас у червні буде донька. Треба ім'я, бо інакше не замовимо колиску з табличкою. А на табличці має бути ім'я. Ми таку замовили у столяра під Житомиром.
Мені знадобилася хвилина.
— Вагітність?
— П'ятнадцятий тиждень, — сказала Юстина якось тихо. Так тихо, що сусідський пес знизу саме гавкнув, ніби відповів за неї.
Мала б кинути рушник, обійняти її, розплакатися. А я стояла й думала про те, що бабуся Соломія не дожила навіть до шістдесяти. І що історія її імені — не подарунок для передачі. Це було свято, це зрозуміло, але в тій нашій Соломії не було жодної лагідності. Якби імена несли щось далі, онучка отримала б у придане вміст тієї шухляди в серванті.
— У тебе є фотографії бабусі? — Юстина пожвавішала, дістала з сумки блокнот. — Бо ми хочемо зробити рамку, біля ліжечка. Стара фотографія, ім'я і дата. Знаєш, така сімейна річ.
— Фотографії є.
— Це супер.
— Тільки я тобі їх не дам.
Тоді обоє на мене подивилися. Тарас тримав виделку над тортом, але завмер. Юстина відкрила рота і закрила, як риба, витягнена з Дніпра.
— Мамо?
— А ти знаєш, що знаєш про бабусю? — запитала я. — Крім того, що ім'я старовинне?
— Ну… народилася у Львові. — Юстина зморщила ніс. — Чи в Тернополі. Мала п'ятеро братів і сестер. Працювала в міськраді, поки не народилися ти й дядько Марко. Померла в 1998-му. І начебто вміла співати.
— Вміла. — Я повернулася до плити, долила ложку сметани в борщ, хоч він уже був заправлений. — Тільки це не все.
З серванта я дістала ключик, який тридцять років висів на тому самому цвяшку. Юстина добре знала цей ключик — у дитинстві думала, що ним відкривається скриня зі скарбами. У певному сенсі так і було.
— Бабуся Соломія, — почала я, вставляючи ключ у шухляду, — не просто померла, Юстино. Вона пішла через третю вагітність.
Тарас відклав виделку.
— Це була не хвороба, — говорила я, витягуючи конверт. — Це було переривання. Зроблене вдома. У 1960-му. Бо твій дідусь, мій батько, сказав, що не прогодує шістьох ротів. А п'ятьох йому досить. І що якщо вона щось із цим зробить, то він нічого не бачив, нічого не чув.
На кухні стало так тихо, що я чула, як у морозилці тріскає лід.
— І вона померла? — нарешті видавила Юстина. — Бабуся?
— Померла через три дні. Кровотеча. Швидка приїхала запізно, бо батько не хотів одразу дзвонити. Бо б довідались.
Я розклала на столі конверт. Там були: свідоцтво про смерть, вирізка з єпархіальної газети, два листи від сестри Соломії, яка знала. І фотографія — чорно-біла, жінка з підколотим волоссям, те саме обличчя, що в Юстини, тільки худіше, ніби вже звідти, з того боку.
— Хочеш так її вшанувати? — запитала я. — Даси її ім'я, повісиш цю фотографію біля ліжечка дитини, яка щойно з'являється в родині? Будь ласка, але спершу скажи мені, що ти з цим знанням робитимеш. Бо старовинне ім'я — це одне, а ця історія — не прикраса.
Тарас сидів наче отримав ляпас. Юстина дивилася на вирізку з газети, на листи. Взяла свідоцтво про смерть у руки, прочитала щось, може, причину смерті, і поклала назад, рівненько, ніби могла це виправити.
— Чому ти мені ніколи не казала? — запитала вона.
— Бо з цією історією неможливо жити легко, — відповіла я. — Хтось має тримати її в цій шухляді. А ти тепер хочеш витягнути з неї ім'я, ніби ім'я вільне.
Ми довго сиділи за тим столом. Торт висох, ніхто його не торкнувся. Юстина ще спитала, чи бабуся хотіла тієї третьої дитини. Я не знала. Чи батько шкодував. Теж не знала. Чи тітка Зося, та сестра з листів, допомагала. У листі вона написала, що дізналася занадто пізно.
Потім Юстина встала, подякувала і сказала, що має це обдумати. Тарас забрав коробку з тортом — ту саму, з тим чеком. На прощання поцілував мене в щоку.
Тиждень я чекала, що прийдуть і скажуть: "Ми вирішили". Але не прийшли. Зателефонувала Юстина.
— Мамо, ми щодо того імені… все ж дякуємо, — сказала вона. — Обрали інше.
— Яке?
— Надія.
— Гарне.
— Знаєш, що ще? — Юстина затримала подих. — Тарас знайшов ту столярню під Житомиром. І знаєш, що ми зробили? Замовили колиску з табличкою. Але не з іменем. З датою. Соломія, 1931–1960. Повісимо на стіну поруч. Хай Надія знає, що була така жінка в родині. І що ми її не викреслимо, не сховаємо папери назад.
Я слухала, стоячи на кухні. Дивилася на ключик на цвяшку. На підвіконні, між горщиками з квітами, лежав ніж для розрізання конвертів.
— Скажи Тарасу, що це правильне рішення, — озвалася я нарешті. — Але наступного разу хай приїжджає з тортом із кондитерської, а не з супермаркету. Бабуся б йому той чек пригадала.
Юстина засміялася. Вперше відтоді, як вони приходили.
Після розмови я відкрила шухляду, дістала конверт і зробила те, чого не робила з 1998 року. Розклала всі документи на кухонному столі, один біля одного, як білизну перед прасуванням. Взяла ножиці. Вирізала обличчя Соломії з фотографії. Тільки обличчя — овал, очі, губи. Решту фотографії викинула в миску.
До сутінків встигла. На аркуші з Юстининого блокнота намалювала маленьку табличку: "Соломія, 1931–1960. Від Надійки". Поклала, замість блискавки, в коробку з-під туфель. Тих самих лакованих, Юстининих, ще зі школи.
А стару порцелянову миску з-під фотографії, пам'ятку з тим, що лишилося, сховала в шухляду. Хай лежить. Хай чекає наступного, хто прийде по ім'я.
Тільки ім'я з шухляди вже саме не вийде. Залишиться з тим, що до нього прилипло. А мені врешті не треба нести це самій.
Сусідський пес знизу гавкнув тричі, потім затих.
