Знаю цю історію, бо сам був тим хрещеним. Не те щоб не хотів. Спочатку не міг, потім розучився вміти, а зрештою було вже пізно щось пояснювати.
Мене звати Роман. Живу в Житомирі, на четвертому поверсі будинку на вулиці Київській, навпроти пекарні, яка вже років п'ять пахне тільки по неділях, бо власник економить на дріжджах. Працюю механіком у СТО біля автовокзалу. Двадцять три роки на тому самому місці, ті самі дві ями, те саме мастило під нігтями, яке не відмиєш навіть господарським милом.
Коли Костянтин і Оля попросили мене стати хрещеним їхнього сина, я погодився одразу. Знав Костянтина ще зі школи. Сиділи за однією партою, потім він поїхав вчитися до Києва, а я лишився допомагати батькові в майстерні. Костик приїжджав на свята і завжди привозив каву, якої в нас тоді ніде було не дістати. Потім він познайомився з Олею. Вінчалися в соборі на Соборному майдані, а я стояв збоку, бо був після розлучення і в позиченому костюмі, який тиснув під пахвами.
Хрещений — це не посада. Я так це розумів. Мав бути тим, хто підхопить хлопця, коли той спіткнеться, і тим, хто скаже йому правду, коли ніхто інший не захоче. Подарувати щось — цього замало. Але подарунки — це було перше, на що звернула увагу Оля.
На перші роковини Артема я приніс складану майстерню з іграшковими інструментами. Побачив її на базарі біля Малікова і подумав: хай у хлопця буде щось від мене, не плюшевий ведмедик. Оля відкрила коробку, подякувала, а потім я почув, як вона каже Костику на кухні: "Іграшковий молоток? Щоб йому в голові щось перевернулося?"
На другі роковини я приніс зимові чоботи, розмір двадцять чотири. Добрі, шкіряні, куплені в магазині на Перемозі, заплатив вісімсот гривень. Оля оглянула підошву, зазирнула всередину, поставила коробку на шафу і до кінця свята зі мною більше не заговорила. Костик сказав, що в хлопця вже є взуття, купили в торговому центрі.
На треті роковини я не прийшов. Зателефонував уранці, що в майстерні аварія, треба лишитися. Неправда. Сидів удома, пив чай з лимоном і дивився на телефон. Подарунок лежав на столі — інтерактивна вантажівка з краном, за тисячу двісті гривень, яку я вибрав в інтернеті, бо в магазині на Небесної Сотні такої не було. Не відвіз її. Поклав на шафу в передпокої і щодня дивився на неї, виходячи на роботу.
Ходив на службу в неділю, як належить. Стояли по різні боки храму. Оля тримала Артема за руку, а я дивився на хлопця, який ставав дедалі вищим, але знав про це тільки здалеку, з відстані дванадцяти рядів. Костик не дзвонив. Я теж.
Якось зустрів його в АТБ на Мальованці. Стояв біля холодильника з молочкою, тримав у руці йогурт і дивився на термін придатності. Підійшов. Сказав: "Привіт. Як там Артем?" Відповів: "Нормально". Запала пауза. Потім він поставив йогурт назад, взяв інший, дорожчий, і сказав, що мусить бігти, бо Оля чекає в машині. Машина стояла на парковці, сірий фольксваген, припаркований криво, одне колесо на бордюрі. Запам'ятав цю деталь, бо більше не було на чому зупинити погляд.
Пізніше отримав повідомлення у Вайбер. Від Олі. Що Артем іде на перше причастя і щоб я не робив сорому, якщо не збираюся принести пристойний подарунок. Написав у відповідь: "Що маю принести?" Написала: "Конверт. Дві тисячі мінімум". Це повідомлення я досі не видалив. Лежить у телефоні, під ним рахунки з майстерні і фотографія, на якій мій батько тримає розвідний ключ, ще у вісімдесятих.
На причастя не пішов. Того дня сидів у майстерні, розбирав коробку передач від ауді, яку залишив клієнт. Розбирав, хоча потреби не було. Зібрав назад, поміняв дві прокладки, взяв тисячу гривень. Поклав їх у конверт, написав на ньому "Артему", відвіз на пошту на Київській і відправив рекомендованим листом. Без жодного слова.
Через тиждень Костик написав: "Отримав твій конверт". Відповів: "Це для Артема". Написав: "Оля наказала повернути, бо це не подарунок від хрещеного, а милостиня". Не відповів.
Через три роки випадково зустрів Артема. На автобусній зупинці біля вокзалу, увечері, у листопаді. Стояв з другом, сміялися, на шиях навушники, схожі на ті, що по чотири тисячі з реклами на ютубі. Дивився на нього здалеку. Не підійшов. Не мав права.
Тепер Артему шістнадцять. Минулого тижня він знайшов мене в інстаграмі. Написав: "Це ви мій хрещений?" Серце зупинилося, наче хтось заглушив двигун посеред перехрестя. Відповів: "Так". Довго нічого не писав. Потім прийшло повідомлення: "Мама каже, ви звичайний скнара, що дарує чоботи замість грошей".
Не відповів. Сидів з телефоном у руці, а на долоні ще було мастило, бо не помив руки після роботи. Зайшов у налаштування, заблокував його. Не тому, що злюся. Хай думає, що хоче. Я не робитиму з його матері брехуху.
Учора ходив на цвинтар, на батькову могилу. Запалив лампадку. Поставив поруч маленьку номерну табличку, яку взяв з майстерні — таку декоративну, на магніті, з написом "Роман". Батько завжди хотів носити на машині табличку з іменем. Не встиг. Я теж багато чого не встиг.
Не відповім на це питання, бо не годжуся для цього. Можу тільки сказати, що подарунки — найменша проблема. Гірше, коли перестаєш телефонувати і ніхто не питає чому.
