Остап прокидався о шостій. Без жодного будильника — тіло саме знало, коли розплющити очі. Рівно о сьомій — сніданок: кава в турці, два бутерброди з маслом і сиром, ніяких відхилень. О пів на восьму — сорок хвилин ходу Стрийським парком, повз старий фонтан і дуби, яким по двісті років. Потім газета «Високий замок» — від першої до останньої шпальти, обід, короткий сон. Усе за розкладом.
Після смерті дружини цей розклад став іще жорсткішим. Не від горя — точніше, не тільки від нього. Остап збагнув просту річ: поки є графік, є і він сам. Порядок тримав форму там, де більше нічого не тримало.
Онука Дарина приїхала в червні — засмагла, галаслива, з наплічником і здоровенною сумкою-переноскою. Із сумки долинало сопіння.
— Діду, — сказала вона просто з порога, — це Ґудзик. Він дуже чемний.
Остап глянув на сумку. Потім на Дарину.
— Що це таке?
— Такса. Ну, пес. Зовсім маленький.
— Я бачу, що не слон. Для чого він тут?
— Діду, мені просто нема з ким його залишити… Я на два тижні до Харкова, на практику. Ти ж знаєш, я не можу з ним у поїзд.
— На балкон, — відрізав Остап. — Житиме на балконі. Без дискусій.
Дарина відкрила рота, наче щось зважувала.
— Гаразд. Поки що на балконі. Поки що.
Ніхто не звернув уваги на це «поки що». Дарма.
Ґудзик виявився довгим, рудуватим, і в його погляді було щось таке, ніби він уже все про всіх знав. Він обстежив передпокій повільно й ретельно, тоді перейшов до вітальні, обнюхав килим, диван, кут біля батареї. Остап ішов слідом, не спускаючи очей.
Пес зупинився посеред кімнати. Подивився на Остапа — без страху, майже з цікавістю. І сів.
— На балкон, — повторив Остап твердо.
Ґудзик не ворухнувся.
— Я сказав: на балкон!
Пес позіхнув. Широко, смачно.
Остап ступив крок до нього. Ґудзик не втік — просто спокійно підвівся і заліз під диван.
Остап стояв посеред власної вітальні й дивився на диван. Сорок років він командував людьми — спершу в армії, потім на заводі. І це завжди працювало.
З часом Ґудзик перестав його дратувати. Він просто став частиною простору. І дивився на Остапа. Постійно. Вмощувався поруч і спостерігав — уважно, схиливши голову набік, ніби прислухаючись.
Якось Остап читав про подорожчання проїзду в маршрутках до восьми гривень і вголос, не думаючи, буркнув:
— Ганьба.
Ґудзик коротко гавкнув. Один раз.
Остап глянув на нього поверх газети.
— Ти згоден?
Пес дивився на нього.
— Авжеж, — сказав Остап. — Ганьба.
То була їхня перша розмова.
За тиждень він зайшов до зоомагазину на Городоцькій. Взяв дешевий корм — той самий, що принесла Дарина. Поклав у кошик. Потім глянув на сусідню полицю. Там стояв інший. Дорожчий. На пачці було написано: «Для активних собак малих порід, з ягнятиною».
Остап покрутив пачку в руках. Поклав назад. Узяв знову. Пес же справді весь день крутиться, енергії — хоч греблю гати. Купив дорожчий.
Удома насипав у миску. Ґудзик підійшов, понюхав і відразу почав їсти — без звичних обережних рухів. Остап дивився на нього і відчував щось дивне. Не гордість. Не радість. Щось простіше — просто добре від того, що пес їсть.
У середу в парку його зупинив сусід — пан Степан, вісімдесят років, завжди з ціпком і завжди балакучий.
— О! Остапе! Ти вже з собакою?
— Онучин, — звично відказав Остап.
— Гарне цуценя. Такса?
— Такса.
— Моя Марія, нехай земля їй буде пухом, обожнювала такс, — сказав пан Степан, сідаючи на лавку. — Казала, вони розумні. Часом розумніші за людей.
Остап промовчав. Подивився на Ґудзика — той знайшов щось цікаве під кущем і обробляв знахідку з професійною методичністю.
— Залишиш собі? — спитав сусід.
— Ні. Онука забирає в п’ятницю.
— Сумуватимеш певно.
— Я ні за чим не сумую, — сказав Остап. — Вдома буде порядок.
Він вимовив це твердо. Але щось у цих словах не сходилося. Він це відчув.
Ґудзик підбіг до нього, ткнувся носом у черевик. Рука опустилася машинально — почухав пса за вухом. Той примружив очі.
Порядок. Тиша. Чистий килим. Сорок хвилин ходьби, один маршрут. Усе, як раніше.
І раптом він дуже ясно уявив це «як раніше». Квартира о сьомій ранку — тиха, нерухома. Сніданок наодинці. Газета, яку нема з ким обговорити. Пообіддя, коли нема причини йти в парк.
Три роки він так жив. І це був порядок. Але тепер та картинка не скидалася на порядок. Вона скидалася на порожнечу.
У четвер увечері Дарина пакувала наплічник. Ґудзик сидів поруч і стежив за приготуваннями, помітно нервуючись. Остап стояв у дверях і дивився.
— Залиш тварину тут, — сказав він.
Тиша.
Дарина повільно усміхнулась. Так, як усміхаються, коли щось стає на місце.
— Добре, діду. Я залишаю.
Ґудзик гавкнув. Коротко. Ніби крапка в кінці речення.
Дарина поїхала в п’ятницю. Остап сам виніс її наплічник до машини — старенького «Ланоса», не дав онуці нести. Вона обійняла його біля хвіртки — міцно.
— Дзвони, — сказала.
— Подзвоню. І ти.
— Я ж так просто не дзвоню.
— Діду. Дзвони.
Машина рушила. Він постояв мить на місці. Піднявся додому. У передпокої чекав Ґудзик.
Остап скинув черевики. Повісив куртку.
— Ну от, тепер ми вдвох.
Пес гавкнув.
— То й добре.
Порядок лишився. Підйом о шостій, сніданок о сьомій. Прогулянки тричі на день — це теж стало порядком, тільки іншим. Газета на підлозі в кутку — звична річ.
Вранці, за сніданком, Остап читав газету вголос. Міжнародна ситуація, новини області, іноді прогноз погоди. Ґудзик сидів поруч і слухав — серйозно, схиливши голову трохи вправо.
Увечері пес застрибував до нього на коліна. Остап вимикав світло. Ґудзик дихав рівно. Остап лежав і слухав. Тишу. Але не порожнечу.
Це була велика різниця.
